Велика книгописна майстерня була при дворі кня-зя Володимира Васильковича. Він „був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по-жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка-федрам інших князівств — Луцькій, Перемишль-ській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб-лювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано. „Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в „Повість временних літ", — винятково таланови-тий твір. Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — „князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: „Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути".

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі воло-димирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бу-вати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Во-лодимирові, значна частина якої — переробка „Слова о законі і благодаті" митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на „простих людей" — „містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літо-пису підкреслює, що то був „не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Василькович „світився правдолюбством" також і „щодо простих людей", те саме повторено і про Мстисла-ва Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерни-ми для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі „слави" — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за не-покору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь-кий Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собо-ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започат-ковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 муро-ваних монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис-ної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літо-писця, що він повідомив ім'я скульптора — „хитреця" Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди-вувалися..." За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр" Олек-са, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІУ ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Во-линській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галиць-ке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї ук-раїнського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-линської землі, їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком-позиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна наси-ченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотвор-чого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (кили-ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існу-вали ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще ви-разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов-лених зв'язками з Візантією, Західною і Цент-ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на-лежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами ін-ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван-ня іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич під-тримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Га-лицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідо-мості українського