мати самостійне місце проживання відповідає інтересам подружжя, особливо в тих випадках, якщо таке окреме проживання зумовлене набуттям одним із подружжя професії, навчанням. Законодавець не встановлює часових обмежень окремого проживання подружжя (тобто впродовж якого терміну подружжя може під час шлюбу проживати окремо), для законодавства це не має значення, має значення тільки ставлення цих осіб (чоловіка та дружини) одне до одного, до існування сім’ї та бажання і надалі перебувати в шлюбі. Якщо подружжя, проживаючи окремо, не бажає підтримувати шлюбно-сімейні відносини, держава не вправі створювати перешкод для припинення такого шлюбу.
При розгляді справи про розлучення громадянки Т.Р. та громадянина О.В., які перебували в зареєстрованому шлюбі з 21 березня 1998 року, за позовом громадянки Т.Р., позивачка пояснила, що більше року вони з чоловіком проживають окремо, спільного господарства не ведуть. Від шлюбу народився син Сергій 5 березня 1998 року, батьком якого є гр. О.В.
На запитання суду, що стало причиною розпаду сім’ї, позивачка пояснила, що чоловік не допомагає матеріально та не бере участі у вихованні спільного неповнолітнього сина. Відповідач на судове засідання не з’являвся без поважних причин тричі. Суд задовольнив позов гр. Т.Р. [Архів Подільського районного суду м. Києва. Справа № 2-1160.].
Факт і час проживання осіб окремо ще не свідчить про припинення між подружжям шлюбних відносин, як зазначалося вище, має значення лише бажання або небажання осіб і надалі підтримувати шлюбно-сімейні відносини. На практиці існують випадки, коли подружжя, проживаючи тривалий час окремо, бажають надалі підтримувати сімейні відносини.
Так, в іншому випадку, при розгляді справи про розлучення суд відмовив у розірванні шлюбу, виходячи з того, що особи не втратили почуття любові та взаємоповаги один до одного.
При розгляді справи за позовом громадянки Х.Л. до громадянина Х.С. про розірвання шлюбу і стягнення аліментів на двох неповнолітніх дітей, позивачка пояснила суду, що її чоловік Х.С. поїхав до Москви два роки тому, однією сім’єю не проживають з моменту його від’їзду, чоловік упродовж цього часу не надає матеріальної допомоги, не бере участі у вихованні дітей. На що відповідач пояснив, що поїхав до Москви на навчання в аспірантурі з відривом від виробництва, з сім’єю зв’язків не поривав, любить своїх дітей і заперечив проти розірвання шлюбу. Суд прийняв до уваги пояснення відповідача і відмовив у задоволенні позову [Архів Московського районного суду м. Києва. Справа № 2-972.].
Звичайно, постійне окреме проживання подружжя не може сприяти зміцненню шлюбу. Адже тільки сумісне проживання подружжя може слугувати підґрунтям для зміцнення взаєморозуміння, почуття дружби та любові молодої сім’ї. Тільки спільне проживання подружжя (батьків) може сприятливо впливати на дітей, на фізичний, психічний стан, сприяти правильному уявленню дитини про нормальні сімейні стосунки.
Питання про право подружжя на місце проживання є досить делікатним, тому що свобода в виборі місця проживання кожного з подружжя тісно пов’язана і переплітається з його правом на вільне обрання професії й роду занять, правом чоловіка та дружини на повагу до своєї індивідуальності, право дружини та чоловіка на особисту свободу.
За загальним правилом будь-які питання, які виникають під час подружнього життя, розв’язуються подружжям спільно, так само і питання, як і де повинна проживати сім’я. Якщо під час розгляду цього питання у подружжя виникає спір, кожен із них вправі вирішити це питання на свій розсуд і жоден орган державної влади не розглядає цієї суперечки, але до того часу, поки цей спір не загрожує порушенню прав дітей (нормальному психічному і моральному розвитку дитини). Особисті права подружжя перебувають під охороною закону.
Зловживання одним із подружжя своїми та порушення особистих прав іншого із подружжя може бути підставою для розірвання шлюбу.
У міжнародно-правових актах питання громадянства заміжньої жінки було врегульовано в Конвенції „Про громадянство заміжньої жінки” (Нью –Йорк, 1957 р.). У ст.1 цієї Конвенції встановлено правило, за яким ні укладення, ні розірвання шлюбу між будь-яким із громадян країн-учасниць і іноземцем, ні зміна чоловіком громадянства під час шлюбу не повинно відображатись автоматично на громадянстві жінки (дружини) [Конвенція “Про громадянство заміжньої жінки” // Ведомости Верховного Совета СССР, 1958, №28. – ст.373.]. Однак правило стосовно громадянства дружини, яке було закріплено в Конвенції, суттєво відрізнялося від принципу громадянства, закріпленого в Основах, Кодексі про шлюб і сім’ю, який передбачав можливість зміни громадянства і чоловіком і жінкою (дружиною). Правило про те, що заміжня жінка не зобов’язана змінювати своє громадянство, має велике значення, тому що свідчить про незалежність статусу дружини від статусу чоловіка.
Регулювання питань громадянства в Україні здійснюється, в першу чергу, Конституцією України, Законом України ”Про громадянство України” від 18 січня 2001 року [Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України у мережі Інтернет: http:// www. rada.gov.ua/. ] та іншими нормативними актами України. Законодавство про громадянство України надає можливість іноземним громадянам та особам без громадянства набувати громадянства України.
Згідно зі ст.2 Закону України ”Про громадянство України”, яка встановлює принципи законодавства України про громадянство, іноземним громадянам та особам без громадянства неможливо автоматично набути громадянство України, уклавши шлюб із особою, яка є громадянином України, як і неможливо автоматично втратити громадянство України внаслідок одруження із громадянином іншої держави, навіть у випадку, якщо законодавством іншої країни встановлено правило про автоматичне набуття громадянства в разі одруження із громадянином цієї держави. Припинення громадянства України можливе лише