а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування об-ставин, що складають предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в ціло-му правильна), що предмет і межі доказування співвідно-сяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його зву-ження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказо-вому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встанов-леними в результаті недостатньої глибини їх досліджен-ня, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактич-них даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про все-бічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через по-шуковий, дослідницький характер процесуальної діяль-ності на цих стадіях, а також невірне або неточне визна-чення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, а ніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

Головним в логічному доказуванні змісту версії є уявлення про те, які факти, події, обставини повинні існувати в реальній дійсності, якщо висунута версія виражає об’єктивну істину. Ці положення, що є припущеними судженнями, знаходять вираз у сформульованих слідчим питаннях, що підлягають поясненню. Вони дозволяють значно розширити знання слідчого про обставини злочину, дозволяють прогнозувати існування окремих фактів – систематизувати приховані сторони злочину. В цьому плані версія виступає логічною умовою планування розслідування [12, c.77].

В процесі логічного виведення положень із версії найбільш широко застосовується дедукція. Саме з цим методом отримання нового знання, а саме, в логічному відношенні пов’язане використання типових версій. Вони можуть підказати, де, наприклад, злочинці частіше за все ховають зброю або викрадені речі, яким шляхом намагаються знищити сліди і т.д. Однак важко погодитись з тими авторами, які вважають дедуктивний метод єдиним можливим методом виведення положень з версії. Не можна виключати інші методи, наприклад, аналогію: бо саме вона являється одною з логічних основ реалізації особистого досвіду слідчого, роль якого на цьому етапі версіювання заперечувати неможливо.

Для цих цілей на практиці використовуються також типові версії і приблизні переліки питань до них, направлені на вияснення (встановлення) і уточнення ряду фактів, умов, обставин, що знаходяться в причинному зв’язку з подією, що розслідується. Так, ключем до розкриття злочинів, пов’язаних з пожежами, служить встановлення причин возгорання. Узагальнення практики розслідування справ даної категорії дозволяє назвати ряд типових версій про причини пожежі і перелік питань, які необхідно вияснити.

Закон визначає джерела фактичних даних, що можуть бути використані для визначення наявності чи відсутності умов, необхідних для порушення спра-ви. Дані, отримані з інших джерел (анонімних заяв й інших повідомлень, першоджерело яких виявити неможливо), не можуть використовуватися для обґрунтування рішення про порушення чи про відмову в порушенні кримі-нальної справи [16, c.12].

Для прийняття будь-якого процесуального рішення необхідно, щоб воно було обґрунтованим, а особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд були впевнені в його правильності.

Законодавець не завжди вважає підставою для прийняття того чи іншого рішення достовірно встановлені факти. Достовірне встановлення всіх обставин, що мають істотне значення для правильного ви-рішення кримінальної справи, є метою процесуального доказування і констатується слідчим та особою, яка проводить дізнання, в обвинувальному висновку.

У момент прийняття рішення про порушення кримінальної справи висновок про наявність у діянні, про яке надійшла заява (повідомлення), ознак злочину, не завжди може бути визна-ний достовірним, оскільки у першій стадії кримінального процесу доказуван-ня тільки починається, багато обставин вчиненого ще не відомі. Визначаючи умови, за наявності яких може бути порушена справа, закон називає достатні дані, „що вказують” на ознаки злочину. Таким чином, йдеться про обґрунто-ване припущення, а не про достовірність висновків. Вимога ж достовірно встановити ознаки злочину вже до моменту порушення кримінальної справи поставила б перед цим етапом кримінального судочинства нездійснене і зайве завдання, вона могла б привести до ускладнення перевірки заяв (пові-домлень). Адже державні органи і посадові особи, які приймають такі рішення, обмежені у засобах перевірки отриманої інформації. У цій стадії процесу ще немає такої сукупності фактичних даних, що дозволила б вирі-шити питання про достовірність чи недостовірність наявних даних. Прави-льність цього рішення перевіряється на всіх наступних стадіях криміналь-ного проце-су [15,c.37].

Треба враховувати ще й те, що думка про необхідність достовірного встановлення події злочину вже до моменту порушення кримінальної справи не відповідає положенню, закріпленому в ст. КПК України, відповідно до якої органи дізнання, слідства, прокуратури і суду повинні вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину після порушення кримінальної справи. Не відповідає вона і практиці порушення та розслідування справ, оскільки встановлення події злочину нерідко вимагає ретельної і кропіткої роботи, а висновок про його наявність стає достовірним лише наприкінці слідства.

Таким чином, закон не вимагає, щоб до моменту прийняття рішення про порушення кримінальної справи факт вчинення злочину був встановлений достовірно. Досить мати дані, які вказують на можливість його вчинення. Це положення свідчить, що