Як вже зазначалось вище, Законом про ліцензування встановлений єдиний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також запропонована єдина, уніфікована дозвільна процедура ліцензування.

Е. Бекірова пропонує у процедурі ліцензування виділяти такі етапи: перший етап процедури ліцензування – звернення суб’єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії. Іншими словами, це ініціювання процедури ліцензування; другий етап процедури ліцензування – розгляд заяви та прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі; третій етап – видача ліцензії [37, с. 85-86].

Таким чином, на першому етапі для отримання ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності, що має намір проводити певний вид діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Підставою для видачі ліцензії є заява, в якій повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб’єкта господарювання – заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код – для юридичної особи; або прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків та інших обов’язкових платежів – для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності вказаний згідно зі статті 9 Закону про ліцензування (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію [9].

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. А для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються додаткові документи [18].

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

Органу ліцензування забороняється вимагати від суб’єктів господарювання інші документи, не передбаченні частиною 5 статті 10 Закону про ліцензування [9,ст.10].

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи. З цього моменту починається другий етап процедури ліцензування.

Подана заява може залишитися без розгляду у випадку, якщо вона подана (підписана) особою, яка не має на то повноважень або документи оформлені з порушення Закону про ліцензування. За таких умов заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії. Усунення причин, що стали підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, дає заявникові повторну можливість подання заяви до органу ліцензування, яка розглядається у порядку встановленому Законом [9,ст.10].

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у десятиденний термін з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до неї, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії видається у письмовій формі (надсилається) заявникові повідомлення щодо прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

У відомчих нормативних актах підстави відмови у видачі ліцензії визначені по-різному. Тому, науковці, для того щоб уникнути різночитань та відомчого суб’єктивного підходу пропонують орієнтуватися на вичерпний перелік підстав відмови у видачі ліцензії винятково на законодавчому рівні, передбачений у статті 11 Закону “Про ліцензування певних видів господарської діяльності [9,ст.11;41,с.183].

Так, підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

1) недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

2) невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії [9].

У першому випадку суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше трьох місячного строку з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії. У другому ж випадку суб’єкт господарської діяльності може подати до органу ліцензування нову заяву після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку. При цьому, рішення господарського суду про визнання недійсним рішення про відмову у видачі ліцензії та (або) щодо спонукання органу ліцензування видати ліцензію не замінює самої ліцензії, оскільки здійснення ліцензування не віднесено до повноважень судового органу [30].

Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник повинен внести плату за її видачу у розмірах, визначених Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 року № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» [16]. За положенням якого плата за видачу ліцензії справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади (крім спеціально визначених видів господарської діяльності). Так, наприклад, розмір плати за видану ліцензії на виготовлення парфумерно-косметичної продукції з використанням спирту етилового становить 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При цьому немає значення статус суб’єкта господарювання