Найоптимальнішим, як на мене, було б визначення момента смерті наступною фразою: «момент фізичної смерті, підтверджений відповідним свідоцтвом». Такий підход захистить право власності набувача на майно, адже воно виникатиме безпосередньо в момент фізичної смерті відчужувача, чим унеможливиться ситуація, за якої майно буде безхазяйним, наприклад, від моменту фізичної смерті до моменту отримання свідоцтва про смерть.

Невирішеним також залишається питання винекнення ризиків випадкових загибелі чи пошкодження майна, яке набувається у власність набувачем відповідно до Договору. За загальним правилом, встановленим ст. 323 ЦК, ризики, пов‘язані з річчю, несе власник. Отже, набувач за договором має бути максимально захищений в контексті ризиків, а саме: момент виникнення права власності у набувача має співпадати з моментом фактичного початку володіння ним майном, отриманим за договором. Вказане положення бажано закріпити на рівні ЦК. Крім того, необхідно захистити інтереси набувача на випадок випадкової загибелі майна після смерті відчужувача але до фактичного початку володіння таким майном. Одним із способів такого захисту може бути страхування або порука чи гарантія.

Необхідно звернути увагу що ЦК прямо не врегульоване питання щодо того, чи розповсюджуватиметься на майно, вказане в договорі, правило про право на обов‘язкову частку у спадщині і чи взагалі включатиметься майно до складу спадкової маси (спадщини). Вважаю, що ні, адже відповідно до ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять всі права і обов‘язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. Відповідно ж до суті Договору, саме з настанням смерті спадкодавця-відчужувача припиняється його право власності на визначене в Договорі майно, вказане право автоматично виникає у набувача. Однак для уникнення можливих спорів вважаю за доцільне доповнити ст. 1302 ЦК другою частиною наступного змісту: «Вказане в частині першій цієї статті майно не входить до складу спадщини».

Враховуючи викладене вище, виникають також запитання щодо правової природи спадкового договору та щодо доцільності розміщення норм щодо нього саме в Книзі шостій ЦК «Спадкове право», в чому, виходячи з аналізу змісту норм глави 90 ЦК, виникають обґрунтовані сумніви.

По-перше, спадковий договір насамперед є договором – двостороннім правочином, передбаченим ЦК, в той час як спадкові відносини є такими, що виникають або на підставі закону (спадкування за законом), або одностороннього правочину (заповіту).

По-друге, об‘єктом спадкових відносин є спадщина, тоді як об’єктом спадкового договору є майно, яке до складу спадщини не входить.

По-третє, суб‘єктами спадкових правовідносин є насамперед спадкоємці та спадкодавець, тоді як набувачами за спадковим договором може бути і не спадкоємець.

Наведене вище свідчить про те, що спадковий договір є різновидом цивільно-правового договору, цей вид договору з набранням чинності ЦК отримав статус по іменованого. Відносини, що виникають із спадкового договору, є договірними, а не спадковими[16,с.41].

Враховуючи той факт, що спадковий договір є новим серед по іменованих договірних конструкції, відомих українському законодавству, вважаю також за потрібне більш детально визначити основні його положення, зокрема, щодо суб‘єктного складу, прав та обов‘язків сторін, істотних умов цього договору, питання переходу ризиків та невключення майна, який є об‘єктом спадкового договору, до складу спадщини.

Розділ 4. Правове регулювання спадкування

4.1. Охоронні заходи стосовно спадкового майна

Право на вжиття заходів до охорони спадкового майна мають державні нотаріальні контори, посадові особи виконкомів місцевих рад, консульські установи. Приватний нотаріус не має права вчиняти цю нотаріальну дію.

Вживаються заходи до охорони спадкового майна за місцем відкриття спадщини, тобто за останнім, постійним місцем проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, то за місцем знаходження майна чи основної його частини.

Нотаріальне провадження щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна порушується за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян. Цих заходів може бути вжито і з ініціативи самого нотаріуса, якщо йому стало відомо про залишене без нагляду майно померлого громадянина.

Якщо ж майно спадкоємця знаходиться не за місцем відкриття спадщини, то нотаріус чи посадова особа виконкому за місцем відкриття спадщини направляють доручення державному нотаріусові чи посадовій особі виконкому за місцезнаходженням майна про вжиття заходів до охорони спадкового майна. Державний нотаріус чи посадова особа, які вчинили цю дію за місцезнаходженням майна, повідомляють про вжиті заходи державного нотаріуса чи посадову особу виконкому за місцем відкриття спадщини.

Провадження щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна може порушуватися як за письмовою, так і за усною заявою. Якщо спадкоємці, які прийняли спадщину, не заявляють про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна, то відпадає необхідність у вжитті таких заходів, незважаючи на те, що заява про це надійшла від установи чи організації.

Державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Нотаріус має право зробити виклик спадкоємців публічним оголошенням або повідомленням про це у пресі, хоча на практиці це трапляється досить рідко.

Протягом шести місяців за місцем відкриття спадщини нотаріус приймає і претензії від кредиторів спадкодавця. Претензії подаються в письмовій формі та приймаються нотаріусом незалежно від строку настання права вимоги. Про таку претензію нотаріус повідомляє спадкоємців, які