По-друге, потрібно визнати, що існування таких норм спричинене певною мірою неможливістю держави забезпечити належний рівень матеріального благополуччя для неповнолітніх та непрацездатних громадян. Тож норми спадкового права за таких умов покликані виконувати ще й соціальну функцію.

Серед вчених-цивілістів я не знайшла єдино думки щодо того, до якого інституту спадкового права віднести право на отримання обов'язкової частки в спадщині. Можна виокремити три відмінних позиції з цього приводу.

На думку Т.Фадеєвої поняття «необхідні спадкоємці» і «обов'язкова доля» відомі тільки інституту спадкування за заповітом, коли умови та порядок спадкового правонаступництва визначені волею спадкодавця. До того ж, право на спадкування обов'язкової долі не повністю регламентується правилами спадкування за законом[51,с.42].

Як видно з цієї позиції, спадкування за законом розуміється виключно у вузькому значенні, тобто тільки як спадкування встановленими в Цивільному кодексі чергами в разі відсутності заповіту, чи не охоплення ним всієї спадщини.

Схожої позиції дотримувалась і Т.Чепіга, яка стверджувала, що спадкування обов'язкової частки є особливим порядком спадкування всередині основного — спадкування за заповітом. Підтвердженням цьому повинно слугувати те, що спадкування обов'язкової частки, не є чистою формою спадкування за законом, бо воно не настає, якщо не залишено заповіту. Крім того, спадкування за законом може бути змінено заповітом, а обов'язкове спадкування — ні.

Проте переважна більшість фахівців з спадкового права відстоювала позицію, згідно з якою суб'єкти права спадкування обов'язкової частки отримують свою долю в спадщині, як спадкоємці за законом. При цьому не заперечувались особливості, притаманні такому спадкуванню.

Повертаючись до дискусії щодо теоретичної кваліфікації даних правовідносин, потрібно зазначити, що тільки при врахуванні спеціального характеру норм, що встановлюють право на обов'язкову частку в спадщині в межах порядку спадкування за законом, можливе як їх правильне розуміння, так і вірне застосування на практиці.

Цивілісти, які наголошували на тому, що спадкування за правом на обов'язкову частку є особливим порядком спадкування всередині спадкування за заповітом, як основному в даному випадку, дотримувались таких поглядів тільки тому, що закон не поширив автоматично дію всіх правових норм, які застосовуються при звичайному спадкуванні за законом.

Як зазначала Т.Чепіга, якщо стати на позицію тих авторів, які відносять спадкування обов'язкової частки до спадкування за законом, то довелося б при визначенні обов'язкової частки враховувати положення, які діють тільки при спадкуванні за законом.

Така неузгодженість може бути подолана тільки при визнанні за спадкуванням обов'язкової частки спеціального характеру в межах спадкування за законом.

Потрібно зазначити, що й сам розмір обов'язкової частки став предметом дискусії. Обґрунтовувалась також концепція встановлення різних розмірів обов'язкової частки залежно від рівня матеріальної забезпеченості спадкоємців. Зокрема, пропонувалось підвищити для обов'язкових непрацездатних спадкоємців розмір частки до повної долі, яку б вони отримали за законом, а працездатним спадкоємцям надавати половину від законної частки. Йдеться про непрацездатних та неповнолітніх, тож немає достатніх підстав надавати їм право на отримання різної за величиною обов'язкової частки в спадщині. Обидві категорії осіб не можуть самостійно забезпечувати себе.

Цивільний Кодекс України не сприйняв диференційованого підходу, встановивши, що обов'язкова частка повинна дорівнювати половині частки, яка належала б обов'язковим спадкоємцям у разі спадкування за законом.

На сьогоднішній день неможна вести мову про значне підвищення рівня соціальних гарантій в Україні, тому незрозумілим є твердження про потребу розширення заповідальної свободи і, відповідно, зменшення розміру обов'язкової частки в спадщині до 1/2 від того, що належало б спадкоємцю при спадкуванні за законом. Не можна також сказати, що в порівнянні з європейськими цивільними законодавствами обов'язкова частка в 2/ З є надто великою.

Так, наприклад в Іспанії обов'язкова частка дітей складає 2/3 від частки, яка б спадкувалась ними при розподілі спадщини за законом. Отже, такі новели ЦК України щодо розміру обов'язкової частки не є позитивними і потребують відповідного коригування.

Висновки

У дипломній роботі, присвяченій дослідженню інституту спадкування, я визначила, що характерною ознакою історичного періоду, який нині переживає Україна, є «наступ» приватної власності, і ця обставина неминуче обумовлює зростання ролі спадкування як засобу набуття права приватної власності.

Спадкування — це перехід майнових прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Зародки спадкування були ще в докласовому суспільстві. Але спадкове право — подібно до того, як власність (в економічному розумінні) існувала ще до утворення класів, держави і права, але право власності виникло тільки в класовому суспільстві — з'явилося лише з виникненням держави, яка захищала інтереси власників.

Тому невипадково, що право спадкування тісно пов'язане саме з правом власності. Спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права.

Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Майно спадкодавця переходить до спадкоємців як єдине ціле, включаючи майнові права та обов'язки спадкодавця, а також пов'язані з ними особисті (немайнові) права.

Суттєвою особливістю універсального правонаступництва є одночасність переходу до правонаступника всіх прав і обов'язків, які входять у склад майна правопопередника. Склад цих прав та обов'язків визначається на момент відкриття спадщини.

За результатами проведеного дослідження теми дипломної роботи, мені вдалось сформулювати основні науково-теоретичні положення та висновки, а саме:

1. Обґрунтувала положення про те, що набувачем у