Не залишилося без уваги і законодавство. Так у період республіки був прийнятий закон про обмеження свободи відписів. У період принципату замість закону виступають сенатусконсульти, окремі з яких відносяться до спадкового права.

Із зміцненням імператорської влади у галузі спадкового права на перший план виступають імператорські конституції. Під впливом усіх цих факторів римське спадкове право поступово далеко відходить від тих основ, на яких будувалася стара система цивільного права. Багато в чому вона була змінена як преторським едиктом, так і численними окремими законами. У результаті до часів Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, являло собою систему надзвичайно складну і заплутану.

Таким чином можна бачити, що спадкоємство виникло разом з виникненням цивілізації. У такий спосіб люди з давніх часів намагалися полегшити існування нащадкам після своєї смерті.

Давши перше тлумачення спадкоємству і спадкового права , ці визначення дійшли і до нашого часу, тобто основні поняття залишились незмінними, а тільки зазнали невеличких уточнень. Спадкоємство — це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилось майно, що має перейти до інших осіб, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

1.2. Спадкові відносини в міжнародному праві

Основними колізійними питаннями у галузі спадкового права є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Для прикладу, хочу навести приклад декількох країн, їхніх законодавств, які вирішують ці правові колізії.

У німецькому праві відносинам спадкування присвячені тільки 2 статті, які встановлюють два традиційні принципи колізійного спадкового права: громадянство спадкодавця як основна прив'язка та принцип єдності спадкової маси. Іншими словами, закон однаково підходить до регулювання, незалежно від предмета спадщини — рухомого чи нерухомого майна. Водночас законодавець в цій країні якоюсь мірою допустив можливість відходу від правила громадянства в цій сфері на користь автономії волі (наприклад, щодо нерухомості, яка знаходиться на території ФРН). Таким чином, німецький законодавець відійшов від традиційного підходу (регулювання спадкових відносин імперативною колізійною нормою), допустивши, хоч і незначною мірою, диспозитивність.

Зміст відповідної статті закону засвідчує рецепцію положень Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів[40,с.317].

Такий підхід в цілому притаманний державам — учасницям Конвенції. Наприклад, ст. 93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів.

Наприклад в Австрії вирішення колізій у спадковому праві регулюється ст. 28 Закону 1978 р.

Перша частина цієї статті містить загальну норму. Вона передбачає, що законом, який підлягає застосуванню до спадкових відносин, є національний закон спадкодавця на момент смерті.

Ця основна норма змінена в другій частині. Якщо процедура переходу спадщини відбувається в Австрії, то при прийнятті спадщини, виплаті боргів та виконанні зобов'язань із спадкування застосовується австрійський закон.

Австрійська кодифікація враховує той факт, що в питаннях спадкування різниця в законах не стосується порядку спадкування та визначення кола спадкоємців. Законодавець вважає, що колізійна норма, скоріше, повинна бути присвячена питанню про те, як спадкоємець має приймати власність спадкодавця. Необхідно взяти до уваги, наприклад, прийняття спадщини за умови опису спадкового майна. Тут неможливо відокремити закон, що застосовується, від процедури. Надзвичайно складно пристосувати іноземні норми про спадкування до процедури прийняття спадщини за законом країни суду. Рішення австрійської кодифікації є досить вдалим. Національний закон спадкодавця застосовується для вирішення питань про спадкоємців, а закон країни суду -про перехід спадкового майна.

Швейцарське законодавство навпаки, у питаннях спадкування виходить з принципу останнього місця проживання спадкодавця. Характерно, що швейцарська кодифікація, якій притаманне широке використання категорії lex voluntatis, досить обережно ставиться до автономії волі в питаннях заповідальних розпоряджень. Право спадкодавця підпорядковувати заповіт законові одного з громадянств, які має особа, передбачено лише для іноземців, що мешкають у Швейцарії і лише за умови, що вони не втратили на момент смерті свого громадянства і не набули громадянства Швейцарії.

Такий стриманий підхід до автономії волі спадкодавця притаманний переважній більшості досліджених нами кодифікацій. Майже всі новітні закони у сфері спадкового права ґрунтують визначення права, що застосовується до спадкових відносин, на критеріях громадянства або останнього місця проживання і водночас передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства або відповідно закону громадянства замість закону доміцилію, хоча і з обмежувальними застереженнями на зразок наведеного вище положення швейцарського закону. В деяких актах встановлюється різний режим для спадкування рухомого майна та нерухомості.

Для останньої дедалі частіше передбачається принцип lex rei sitae (закон місця знаходження речі). Щодо форми заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом встановлення гнучкої системи прив'язок з метою сприяння збереженню дійсності заповіту.

Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складення заповіту, або права країни громадянства, або права країни звичайного місця перебування спадкодавця в момент складання акта чи в момент смерті, а також права країни, в якій знаходиться нерухоме майно. Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері колізійних питань спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що виникають у цій царині, пов'язаний з особистим статутом спадкодавця, і вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону громадянства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що спадкові відносини в більшості