Отже захист прав інтелектуальної власності здійснюється відповідно до вимог Цивільного кодексу з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [5].

Частиною 1 статті 10 Цивільного кодексу передбачено, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. А згідно з частиною 2 цієї статті якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України [7].

З урахуванням викладених вимог Конституції України та Цивільного кодексу господарські суди мають застосовувати міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Перелік таких договорів наведено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 08.10.2003 № 01-8/1199 “Про нормативно-правові акти, що регулюють питання, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності”.

Відповідно до статті 422 Цивільного кодексу право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором [7]. Отже судам у вирішенні спорів слід застосовувати також правила законів у сфері інтелектуальної власності, до яких відносяться Закони України “Про авторське право і суміжні права”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на зазначення походження товарів”, “Про охорону прав на сорти рослин”, “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” [12].

Правила про права інтелектуальної власності містяться також в інших законах, наприклад, Законах України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм”, “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”, “Про племінну справу”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про лікарські засоби” [12] тощо.

У застосуванні законів про охорону прав інтелектуальної власності судам слід враховувати зміну термінів, якими визначаються окремі об’єкти права інтелектуальної власності. Так, знаки для товарів і послуг за Цивільним кодексом [7, ст.420, гл.44] та Господарським кодексом [9, ст.ст.155, 157-158] визначено як торговельні марки (знаки для товарів і послуг), а фірмове найменування - як комерційне (фірмове) найменування [ 9, ст.ст. 155, 159; 10, ст.420].

У зв’язку з врегулюванням Цивільним кодексом та Господарським кодексом питання про право інтелектуальної власності на комерційне найменування у справах, пов’язаних із захистом зазначеного права, господарськими судами з 1 січня 2004 року не може застосовуватися Положення про фірму, затверджене постановою ЦВК і РНК СРСР від 22 червня 1927 року.

Загальні способи захисту права інтелектуальної власності визначені частиною другою статті 16 Цивільного кодексу [7]. Наведений перелік способів захисту не є вичерпним з огляду на вміщений у цій же статті припис про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 432 Цивільного кодексу [7] передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу [7].

У частині другій згаданої статті 432 [7] визначено, що суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення [7, ст.432].

Законами України про набуття та здійснення права на конкретні об’єкти інтелектуальної власності також передбачено способи захисту відповідного права, зокрема, статтею 52 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, статтею 21 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, статтею 27 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”, статтею 35 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, статтею 25 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”, статтею 53 Закону України “Про охорону прав на сорти рослин”, статтею 22 Закону України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” [12].

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 16 Цивільного кодексу кожна особа може звернутись до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення права інтелектуальної власності. Моральна шкода полягає, зокрема, в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, а її відшкодування здійснюється грішми, іншим майном або в інший спосіб [7, ст.23].

Вирішуючи спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення права інтелектуальної власності, господарські суди мають з’ясовувати: наявність такої шкоди; протиправність дій особи, яка її заподіяла; наявність причинного зв'язку між шкодою і