РОЗДІЛ І

Загальна характеристика правового регулювання підприємництва в Україні та в зарубіжних країнах

1.1. Розвиток правового регулювання інституту підприємництва на території України

Для того, щоб правильно оцінити сучасний стан і якісний рівень правового регулювання підприємництва в Україні, необхідно звернутися до історії питання, тобто до історії появи легального визначення поняття підприємницької діяльності, а також до історії становлення правових інститутів, присвячених регулюванню підприємницької діяльності і пов'язаних з нею відносин.

Підприємництво як правовий інститут існує давно, хоча його правовий зміст у різні часи та в різних країнах був неоднаковим. Невизначеність або недостатня визначеність у законодавстві і діловій практиці, спірність теоретичних уявлень щодо інституту підприємництва існували ще в дореволюційній Росії. Так, А.І. Камінка відзначав, що суперечки навколо правової природи підприємства точаться в трьох напрямах: одні науковці схиляються до теорії торгового підприємства як юридичної особи, інші вбачають у ньому цільове майно, треті взагалі заперечують будь-яке юридичне значення відмежування приватного майна купця і його торгового підприємства і надають йому тільки технічно-бухгалтерського характеру [71, 56].

Виникнення такого суб'єкта, як підприємство в СРСР було пов'язане з державним монополізмом. Існування домінуючої державної власності вимагало встановлення своєрідної концепції речових прав і винайдення такої форми, як оперативне управління та повне господарське відання. При існуванні єдиного державного власника не було потреби виділяти такий об'єкт, як підприємство, оскільки воно було виключено з цивільного обороту. Відповідно й не могло йтися про зміну власника.

У радянські часи державні підприємства були найбільш поширеним видом юридичних осіб. Цивілістична наука того часу не піддавала сумніву визначення державного підприємства як суб'єкта цивільних прав. Як у правовій доктрині, так і в законодавстві досить міцно укоринилась концепція, відповідно до якої підприємство розумілося завжди як господарюючий суб'єкт, суб'єкт права з правами юридичної особи [103, c. 27].

Розпад Радянського Союзу, виникнення незалежних держав, які стали будувати нові соціально-економічні відносини, стали передумовою для виникнення нових суб'єктів цивільних правовідносин, включаючи різні види підприємств.

Питання про статус державних підприємств було заплутане ще більше, коли в середині 20-х рр. XX ст. в майновому обороті з'явилися так звані трестовані підприємства, тобто заводи і фабрики, які входили до складу великих об'єднань на правах структурних підрозділів. На думку Н.В.Козлової, спочатку юридичною особою визнавалось тільки саме об'єднання, але не підприємства, які входили до його складу. Положення про трести від 29 червня 1927 р. не визнавало трестоване підприємство юридичною особою, а лише закріпило правило, що при здійсненні угод та інших юридично значущих дій директор підприємства може діяти тільки від імені тресту на підставі довіреності. Тому з кінця 20-х до початку 60-х років XX ст. наші державні організації (підприємства і установи) не мали законодавчо визнаних прав юридичної особи і тим паче будь-яких речових прав на закріплене за ними державне майно. І лише ЦК УРСР 1963 р. встановив, що державне підприємство, яке перебуває на господарському розрахунку, має закріплені за ним основні та оборотні засоби та самостійний баланс [106, c. 22].

Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 р. № 731, містило пряму вказівку на те, що підприємство є юридичною особою. Так, згідно з п. 10 цього Положення комбінат, трест, фірма або інша господарська організація, до складу якої входять виробничі одиниці, які не є самостійними підприємствами, діють відповідно до цього Положення як виробничі підприємства. Комбінат, трест або інша господарська організація, якій підпорядковані самостійні підприємства, діє стосовно до них як орган господарського управління. Комбінат, трест, фірма або інша господарська організація, до складу якої входять виробничі одиниці, які не є самостійними підприємствами, і якій разом з тим підпорядковані самостійні підприємства, здійснює стосовно перших і стосовно виробничої діяльності, яка виконується безпосередньо самою організацією, згідно з цим Положенням, а стосовно підпорядкованих їй самостійних підприємств діє як орган господарського управління.

Згідно з Положенням про виробниче об'єднання, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 27 березня 1974 р. № 212, Положенням про науково-виробниче об'єднання, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 39 грудня 1975 р. № 1062, а згодом згідно із Законом СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)» від 30 червня 1987 р. до складу виробничого або науково-виробничого об'єднання входили структурні (виробничі) одиниці, які діяли на підставі положень, затверджених об'єднанням. Структурна (виробнича) одиниця здійснювала промислову, торгову та іншу діяльність на засадах господарського розрахунку, могла мати окремий баланс і рахунки в установах банків, була вправі укладати від свого імені господарські договори і несла за ними відповідальність закріпленим за нею майном. Відповідно до ст. 15 Закону СРСР «Про Державний арбітраж в СРСР» від 30 листопада 1979 р. і ст. 16 Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами, затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 5 червня 1980 р. № 440, така структурна (виробнича) одиниця могла від свого імені брати участь в арбітражному процесі зі всіма правами і обов'язками відповідної сторони, оскільки це було прямо передбачено законодавством [109, c. 23].

Ще за часів Радянського Союзу почали створюватися як альтернатива державним підприємствам такі підприємства, як спільні та кооперативні. 30 червня 1987 р. було прийнято Закон СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)», з внесенням змін до якого 3 серпня 1989 р. підприємствам, об'єднанням і організаціям незалежно від їх відомчої підпорядкованості