Закон Української РСР «Про підприємства» виділив такі види підприємств: індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці; сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян Української РСР – членів однієї сім'ї, які проживають разом; приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина Української РСР, з правом найняття робочої сили; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць; державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності; спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності) [111, c. 47].

Водночас ч. 1 ст. 28 Закону України «Про власність», який на даний час втратив чинність, передбачає, що громадські об'єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених у їх статутах [3]. З цієї норми Закону можна зробити висновок, що підприємство стало об'єктом права власності, а отже, й об'єктом цивільних прав. Такий же висновок можна було зробити, аналізуючи ст. 9 Закону України «Про підприємства» [4], яка вимагала обов'язкового зазначення в статуті підприємства його власника.

Крім цього, ст. 3 Закону «Про підприємства», який на сьогодні втратив чинність, виділила такі види юридичних осіб, як об'єднання підприємств, віднісши до них асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та ін., встановивши загальний принцип створення таких видів юридичних осіб – добровільність [4]. Для впорядкування системи об'єднань, які діяли на підставі Закону СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)» (1987 р.), Постанова Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР» встановила, що об'єднання, створені до введення в дію даного Закону, які мають у своєму складі юридичних осіб, до реєстрації і перереєстрації діють як об'єднання відповідно до Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР», а об'єднання, створені до введення в дію Закону, які не мають у своєму складі юридичних осіб, до реєстрації і перереєстрації діють як підприємства відповідно до Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР» [40, c. 21].

З аналізу цих норм можна зробити висновок, що перші законодавчі акти України, які визначили основні засади зміни економічних відносин у нашій державі, завдали удару класичній теорії дуалізму господарського права, а саме – його поділу на речові та зобов'язальні права та інститути. Ця теорія визнавала неможливим існування таких інститутів, які одночасно були б і суб'єктами, і об'єктами цивільних правовідносин. На перший погляд, така теоретична концепція є далекою від проблем існування тієї чи іншої юридичної особи, у тому числі підприємства. Але саме від відповіді на ці питання залежало вирішення багатьох конкретних завдань, які виникли на практиці. У Законі України «Про підприємництво», що діяв раніше, вперше в українському законодавстві було надано легальну дефініцію поняття підприємницької діяльності. У ст.1 Закону «Про підприємництво» [5] підприємництво визначалось як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. З урахуванням новизни і значного методологічного значення цього поняття вважаємо виправданим те, що це легальне визначення було досить об'ємним, в ньому містилися ознаки, що характеризують підприємницьку діяльність.

При цьому важливим було й те, що зазначена стаття містила поряд із нормою-дефініцією іншу норму, спрямовану на відмежування підприємницької діяльності від інших подібних видів діяльності. Як вказувалось в ч.2 ст.1 Закону «Про підприємництво», створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством [5].

Багато положень Закону «Про підприємництво» були перенесені в Господарський кодекс України, у зв'язку з чим, щоб уникнути дублювання тих самих положень у різних законодавчих актах, Закон «Про підприємництво» був визнаний таким, що втратив чинність, з моменту введення в дію Господарського кодексу України, тобто з 1 січня 2004 р. Поняття підприємництва було перенесено в главу 4 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» і відтворене в Господарському кодексі України з деякими змінами.

Таким чином, підприємництво як правовий інститут існує давно, хоча його правовий зміст у різні часи та в різних країнах був неоднаковим. Невизначеність або недостатня визначеність у законодавстві і діловій практиці, спірність теоретичних уявлень щодо інституту підприємництва існували ще в дореволюційній Росії. У радянські часи державні підприємства були найбільш поширеним видом юридичних осіб. Цивілістична наука того часу не піддавала сумніву визначення державного підприємства як суб'єкта цивільних прав.

1.2. Правове регулювання підприємництва в зарубіжних країнах

У зарубіжній літературі підприємництво розглядається не у вузькому змісті як «діяльність, спрямована на одержання прибутку», а як процес особистісного або системного самовідновлення (personal and organizational renewal) і самоорганізації через втілення в життя ідей щодо створення нових або розвитку діючих підприємств різних сфер діяльності і форм власності. У ході цього процесу індивідууми й організації взаємодіють з мікро- і макросередовищем їхнього функціонування в рамках динамічного балансу суперечливих економічних і соціальних інтересів учасників цього процесу. Взаємодія здійснюється з метою максимізації можливостей задоволення соціально-економічних потреб організаторів підприємства. Підкреслюється