- особа, що допустила ризик, повинна вжити достатні заходи для запобігання шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам (ч. 2 ст. 42);

- ризик не повинен бути завідомо поєднаний із загрозою для життя інших людей, із загрозою екологічної катастрофи або іншої надзвичайної події (ч. 3 ст. 42).

Отже, першою і, мабуть, основною умовою правомірності ризику, як уже відзначалось нами раніше, є суспільно корисна мета ризикового діяння. В кримінально-правовій літературі існують різні судження як щодо її змісту, так і щодо її значення серед інших умов.

Так, на думку С.Г. Келіної, ця умова взагалі не потребує особливого коментування і саме завдяки їй ситуація професійного ризику відрізняється від бездіяльності посадової особи та її халатності [25, с.15]. На противагу цьому В.Н. Самороков надає їй серед інших умов особливого значення, проте зауважує, що оскільки ця умова правомірності стосується насамперед наслідків ризикового діяння, то замість терміну „суспільно корисна мета” він вживає термін „суспільно корисний результат”, під яким розуміє збереження і збільшення будь-яких загальнолюдських цінностей як для всього суспільства, так і для окремих груп населення або особистості. До цих цінностей він відносить життя, здоров'я, нормальне екологічне середовище, інші права людини, господарські, соціальні, наукові досягнення [44, с.108-109].

Фактично аналогічну позицію з даного питання займає М.С. Грінберг, який під суспільно корисною метою розуміє важливий соціальний результат [17, с.29]. Таким чином, суспільно корисна мета, заради досягнення якої допускається ризик, означає його спрямованість на досягнення успішного результату з найменшими витратами часу і засобів у будь-якій сфері людської діяльності, незалежно від характеру і спрямованості його корисності та вагомості для певної особи, суспільства або держави, за умови врахування важливості правоохоронюваного інтересу, якому загрожує небезпека заподіяння шкоди при досягненні цієї мети. При цьому слід одночасно зазначити, що, якщо мета, якою керується особа, протиправна за своєю суттю або відображає егоїстичний, авантюрний інтерес, кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду настає на загальних підставах.

Наступною умовою правомірності виправданого ризику є те, що поставлена суспільно корисна мета не може бути досягнута не зв'язаною з ризиком дією (бездіяльністю), тобто звичайними, неризикованими засобами (ч. 2 ст. 42 КК). Фактично „така умова, - як зазначає Н.Ш Козаєв, - вказує на вимушений характер ризикованих дій (бездіяльності)” [27, с.74-75], але ж ризиковані діяння вчиняються не тільки у вимушених ситуаціях. Тому такий підхід законодавця до цієї проблеми є, на наш погляд, не зовсім вдалим, тому що, ввівши в норму закону дану вимогу, він значно звузив межі виправданого ризику, чим обмежив можливість звернення до ризикованих діянь для досягнення суспільно корисного результату. З цього приводу слушно, на наш погляд, висловився Ю.І. Ляпунов, який зазначив, що „та або інша мета в переважній більшості випадків може бути досягнута без ризику. Але для цього будуть потрібні, скажімо, не місяці, як при ризику, а роки, не десятки, а сотні тисяч карбованців виробничих витрат” [34, с.32]. Це означає, що в ситуації, яка вимагає прийняття певного рішення, в суб’єкта є можливість вибору між декількома варіантами поведінки, не кожен з яких обов'язково є ризикованим. Тому суб’єкт, врахувавши наявні в нього можливості, необхідний для досягнення бажаного результату час, можливі затрати при реалізації того чи іншого варіанту поведінки та зіставивши цінність поставленої мети і можливі негативні наслідки, обирає, як правило, саме ризикований варіант поведінки. В зв’язку з цим, на нашу думку, в ч. 2 ст. 42 КК України було б доцільніше вказати на те, що ризикова дія (бездіяльність) є найбільш оптимальною для досягнення бажаної суспільно корисної мети.

При здійсненні діяння в ситуації ризику кримінальний закон у ч. 2 ст. 42 КК України пропонує поряд з іншими умовами його правомірності необхідність вжиття суб'єктом достатніх заходів для запобігання шкоди правоохоронюваним інтересам. Розглядаючи дану умову, слід зразу ж наголосити на тому, що досягнення мети будь-яким шляхом, незважаючи на розмір шкоди, при настанні тяжких наслідків тягне кримінальну відповідальність на загальних підставах. У таких випадках має місце не ризик, а ігнорування сформованих у суспільстві умов дотримання безпеки, тому законодавець і пропонує обов'язковість дотримання такої умови, як прийняття достатніх заходів для запобігання шкоди правоохоронюваним інтересам.

Однак, на нашу думку, вжиття особою достатніх заходів ґрунтується і відповідно відображає, головним чином, внутрішню, суб'єктивну оцінку суб'єктом вживаних ним заходів безпеки в ситуації виправданого ризику. Тому нам видається цілком обґрунтованою думка тих науковців, які вважають, що суб'єкт повинен здійснити саме ті заходи для запобігання шкоди інтересам третіх осіб, суспільства або держави, що у даній і конкретній ситуації ризику залежали від нього і, на його думку, були здатні призвести до суспільно корисної мети, при цьому виключивши можливу шкоду [29, с.118]. Аналогічну позицію з цього питання займає й Т. Орєшкіна. „Про всі заходи – зазначає автор, - можна говорити не з об'єктивних позицій, а лише суб'єктивних з точки зору конкретної особи, з урахуванням її знань, життєвого досвіду, уміння орієнтуватися в незвичайних обставинах” [40, с.21]. Тому, на нашу думку, при виправданому ризику не можна вимагати, щоб особа в конкретній ситуації вжила всі об'єктивно достатні заходи для недопущення шкідливих наслідків ризикованих дій, оскільки завжди залишається небезпека заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, бо передбачити всі необхідні заходи, що виключають настання такої шкоди, практично неможливо.

Продовжуючи далі аналіз умов правомірності