Римляни зверталися за вирішення спору до третейського судді, але останній не розглядався як владний орган, а його рішення не мало обов'язкового характеру. У рішенні суддя лише висловлював свою думку. Проте сама можливість звернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідно створення таких інституцій давало можливість сторонам розпочати процес врегулювання спору, який міг закінчитися примиренням.

Дослідження положень Законів ХІІ таблиць, Кодексу Юстиніана, Дигестів, праць римських юристів дає можливість віднайти в положеннях цих джерел конструкції, які давали б можливість учасникам спору шляхом взаємних поступок усунути спірні пункти якихось своїх вимог і тим самим перевести ці права, вимоги у безспірні шляхом укладення відповідних угод як у письмовій, так і в усній формі, але за участю свідків. Така угода вважалася кінцевим вирішенням спірного питання, могла бути забезпечена судовим захистом і бути визнаною недійсною, що свідчить про властивий для неї матеріальний характер.

Подібні угоди позначалася у римському праві як transactio. За визначенням М. Бартошека, transactio у римському праві мирова угода, позасудова неформальна угода (pactum), у якій сторони шляхом взаємних поступок припиняють взаємний спір чи правову невизначеність.

Для римського права характерна відсутність жорсткого закріплення мирової угоди в матеріальному праві чи процесі. Вона могла бути укладена до судового процесу з метою новації відносин і запобігання судовій тяганині. У цьому випадку transactio виступало особливою формою припинення зобов'язань. Практично всі зазначені положення, що встановлювали правовий режим мирової угоди в римському праві, були сприйняті з незначними модифікаціями в сучасному європейському континентальному праві. Зазначене ще раз підтверджує відому аксіому про неоціненне значення римського права для подальшого розвитку як окремих правових інститутів, так і права загалом.

У дохристиянському суспільстві раннього Середньовіччя суперечки між приватними особами, як і раніше, вирішувались, головним чином, за правом сильного та владою вождя. Істотно ж вплинуло на порядок урегулювання спорів прийняття християнства народами Європи, що привнесло значні зміни й у право. Так, з'явилася писемність, у результаті чого були записані племінні звичаї: «Салічна правда», «Руська правда». Ці документи містилиточний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збитку особі й майну, які колись було встановити складніше. Така регламентація в свою чергу полегшила проведення переговорів щодо врегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.

У правових джерелах епохи Середньовіччя знаходимо і безпосередні вказівки на можливість дійти примирення учасниками спору. Так, у зводі правил «Саксонське зерцало» 1230 р. у положенні, що регламентує порядок судочинства, натрапляємо на таке: «Вассалы господина имеют 14-дневный срок. Если они не знают, какое предложить решение, испрошенный один за другим каждый приносит в том присягу. Прежде Вего господин спрашивает, наступило ли время суда, и после каждого предложенного (найденого) решения он спрашивает у своїх вассалов, следуют ли они ему».

Окрім встановлення часу, який надається сторонам для примирення, навіть під час розгляду спору суд не нав'язує сторонам свого рішення, а лише пропонує варіанти рішення, які влаштували б фактично обидві сторони, тим самим залучаючи сторони до врегулювання спору за посередництвом судді. Тобто сама процедура судового розгляду спрямована на досягнення мирного врегулювання спору.

Як бачимо, держава заохочувала застосування методів врегулювання спору за домовленістю сторін, що сперечаються, тобто мирного врегулювання. Багато суперечок в Англії й у континентальній Європі в X і XI ст. закінчувались формально укладеними мировими угодами. У судах багатьох європейських держав (включаючи Англію) в XIIXIV ст. регулярно проводилися так звані дні примирення. Ці дні суди повністюприсвячували застосуванню заходів щодо примирення сторін. Проте іноді така практика мала для окремих сторін, не зацікавлених у примиренні, негативний характер, оскільки сторони фактично змушували примиритися.

У XIXII ст., як відомо, у Європі відбулося істотне зростання торгівлі, з'явилася професія купців. Інтереси стабільного розвитку торгівлі вимагали як ясних і чітких правил торгівлі, так і наявності механізмів оперативного вирішення та врегулювання спорів. Розвиток ярмарків сприяв зростанню торговельних суперечок. Виробленняправил торгівлі й вирішення спорів відбувалося на ярмарках у великих торговельних центрах (у Шампані, Ліоні, Анвере, Генуї). Безпосередньо комерсанти виступали арбітрами і примирителями при врегулюванні суперечок, що виникали. Наведені способи вирішення спорів, хоча і мають ознаки мирного врегулювання, спрямованість на недопущення трансформації конфлікту у судовий спір, проте, за своєю сутністю, є іншим явищем, вужчим за змістом, що полягає в залученні посередника для вирішення економічного (комерційного) конфлікту при здійсненні відповідної професійної діяльності. Саме такий порядок економічного конфлікту став підґрунтям для розвитку комерційного арбітражу, третейських судів.

Отже, інститути мирової угоди і посередництва в історичному контексті мають важливі спільні риси, і за наслідками розгляду спору за участю посередника могла бути укладена мирова угода. Однак вже на цьому етапі вони відрізняються один від одного специфічними особливостями. Так, щодо того кола питань, які можуть бути вирішені мировою угодою, остання охоплює значно ширше коло питань, ніж посередництво, за допомогою якого вирішувались переважно комерційні конфлікти. При цьому укладення мирової угоди було регламентовано і законодавчими процедурами, якими встановлювався порядок судового вирішення спору. Тоді як посередництво було характерним для вирішення спору безпосередньо у професійному середовищі, фактично вирішення спору на місці, без залучення представників держави.

Але, безумовно, зазначені способи