У період зрілого Середньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавству багатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводів законів, щовплинули на розвиток права, був Статут Великого князівства Литовського 1588 р.

Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращі досягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема, норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін. Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонами міг бути вирішений «полюбовним судом», результатом розгляду якого було прийняття рішення на підставі «компромісу». При цьому зі змісту положення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компроміс тут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами - мирової угоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такі домовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформлення такого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддів сторін так званого «листа судового».

У Франції інститут мирової угоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою «Кодекс Наполеона», на основі якого, як відомо, були прийняті цивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодекс врегульовував не лише майнові відносини, а й питання судівництва. У ст. 2044 Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору про завершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може мати місце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, які можуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладення мирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предмета регулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до яких укладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків для інших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судової інстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорене, визначено процесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бути виправлена.

Згадку про мирові угоди як спосіб вирішення цивільно-правових спорів віднаходимо також і в російському законодавстві. Зокрема, Г. Тимченко наводить такі приклади законодавчої регламентації мирного врегулювання спору, описані у «Положенні про губернські і повітові у селянських справах установи»: якщо особи, які почали спірно справу у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, то умови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировим посередником. Справи, таким чином закінчені, відновлені бути не можуть, акт зберігається у мирового посередника, а сторонам за їх бажанням видаються з акта копії. Проте хоча ці дії сторін і мають ознаки мирової угоди, найбільш повно вона була оформлена лише в судових статутах 1864 р., згідно з якими утворювались мирові суди, що відрізнялись від загальних та були виборними. І з погляду досягнення мети мирного врегулювання спору більш сприятливий режим для учасників спору регламентували якраз положення про мирові суди.

У статуті цивільного судочинства мирова угода розглядалася як правовий інститут - сукупність правових норм, які регулюють окреме коло питань, пов'язаних з укладенням мирової угоди: способи укладення мирової угоди, процедуру її прийняття судом, коло осіб, які її укладають, наслідки укладення. Так, у ст. 1359 Статуту визначено, що мирові угоди вчиняються: шляхом запису, посвідченого нотаріусом чи у мирового судді, або поданням мирового клопотання та складанням мирового протоколу. Статутом встановлено три способи констатувати укладення мирових угод: запис, який посвідчується нотаріусом чи мировим суддею (останньому не як судді, а як особі, яка виконує обов'язки нотаріуса); мирове клопотання; мировий протокол. Перші два способи, пояснює К.Анненков, «певно є способи позасудові і лише останній може мати місце в процесі розгляду справи у присутності суду. У свою чергу, зазначає К.Аннеков, французький Цивільний кодекс ставить лише письмову вимогу до мирової угоди, внаслідок чого відповідно до французького Цивільного кодексу вважаються допустимими мирові угоди без будь-якого посвідчення.

Тут варто відмітити, що сама ідея мирного врегулювання спору в російському законодавстві фактично запозичена із французького законодавства. Саме Кодекс Наполеона у Європі та Статут цивільного судочинства 1864 р. стали тими визначальними актами, на положеннях яких формувалось законодавство сучасних європейських держав та держав, які існували у складі Російської імперії або виникли на її теренах.

Ідея врегулювання спору мировою угодою відображає покликання правосуддя і недаремно знайшла своє втілення у назві місцевих судів як мирових, яка, до речі, на сьогодні знайшла закріплення у законодавстві Російської Федерації. Це ще раз підтверджує характер судової влади, покликаної не стільки судити і карати, скільки мирити й усувати спори, конфлікти.

Своє бачення процедур примирення, яке могло б бути ефективно застосоване до врегулювання відповідного конфлікту, пропонували й російські вчені Є. Васьковський, К. Анненков, які у своїх працях відмічали відсутність механізму реалізації в російському законодавстві таких процедур, у зв'язку з чим вони залишаються формальними. Отже, у російській науці було сформовано два підходи до порядку примирення сторін спору:

позасудові мирові угоди, спрямовані на запобігання подальшому розгортанню спору з метою недоведення його до суду;

судові мирові угоди, спрямовані на припинення правовідносин, які вже стали предметом судового розгляду, що має певні особливості. При чому мирова угода, яка укладається в рамках справи, яка є предметом судового розгляду, впливає на рух такої справи і відповідно має процесуальний характер. Водночас припинення справи як наслідок досягнення сторонами певних домовленостей,