Законом прямо не заборонено часткове врегулювання спору, тому у випадку об’єднання по справі декількох вимог одного позивача до одного відповідача, суд може окремо розглянути питання щодо частини вимог, про які сторони досягли згоди на укладення мирової угоди, та закрити провадження. Іншу частину вимог суд розглядає в загальному порядку.

Учасниками мирової угоди є насамперед сторони, тобто позивач і відповідач. В той же час учасниками мирової угоди можуть бути й треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, лише якщо вони

беруть участь у мировій угоді, що укладається сторонами. Тому варто погодитися з думкою О.Г.Бортнік про те, що визнання судом мирової угоди між третьою особою та однією зі сторін буде суперечити нормам цивільного процесуального права чи порушувати права та інтереси сторони, яка не бере участь в укладенні мирової угоди [16, с.4].

При обов'язковій процесуальній співучасті з боку відповідача укладення мирової угоди можливе лише за участю всіх співвідповідачів; при факультативній співучасті питання про права та обов'язки однієї зі сторін може бути вирішено незалежно від вирішення питання про права та обов'язки другого учасника.

Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу [2].

Органи та інші особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

Отже, до змісту мирової угоди належать права та обов’язки сторін спрямовані на заміну одного зобов’язання іншим для врегулювання спору. Сторонами мирової угоди є, насамперед, позивач і відповідач, а також можуть бути і треті особи, які заявляють самостійні вимоги.

2.2. Способи укладення мирової угоди

Чітка регламентація порядку укладення мирової угоди, підстав відмови у визнанні, порядок її примусового виконання сприє більшій ефективності цієї процедури. Тому слід детально розглянути процес укладення мирової угоди та затвердження її судом.

Порівняльно-правовий аналіз законодавства країн, де розвинені альтернативні способи вирішення спорів, та українського цивільного процесуального законодавства дозволяє сформулювати висновок, що чіткі правові гарантії, детально встановлена процедура має стимулювати сторони до укладення мирових угод та є основою для подальшого розвитку різних способів врегулювання спорів.

При розгляді процедури укладення мирової угоди під час провадження у справі до судового розгляду та під час судового розгляду О.Г.Бортнік вважає за необхідне закріпити на законодавчому рівні обов’язок суду оголосити перерву у попередньому судовому засіданні чи у судовому засіданні з метою надання сторонам часу для визначення умов мирової угоди [16, с.9]. Проте, на мою думку, така зміни до законодавства є недоцільними, оскільки вони можуть призводити до невиправданого затягування процесу.

Також О.Г. Бортнік обґрунтовує необхідність надати сторонам право змінити порядок та спосіб виконання мирової угоди після її визнання шляхом звернення до суду для контролю за законністю відповідних дій сторін.

Суд має право після визнання мирової угоди за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення її виконання за правилами, які передбачені для забезпечення

позову.

Загальні правила щодо укладення мирової угоди повинні діяти й під час розгляду судом цивільного позову в кримінальному судочинстві.

Можна встановити узагальнені підстави для скасування ухвали про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі:

- застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема, недотримання правил щодо дійсності правочинів згідно з цивільним законодавством України;

- порушення імперативних приписів тієї галузі права, на підставі норм якої склались правовідносини, що є предметом судового розгляду;

- питання розглянуто у незаконному складі суду;

- ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу;

- суд визнав мирову угоду про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі;

- представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії;

- мирова угода не стосується предмету позову [18, с.37].

При укладенні сторонами мирової угоди під час перегляду судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку суд з метою додаткової перевірки обставин, що мають значення для визнання мирової угоди, може витребувати матеріали, а також оголосити перерву для надання сторонам часу для примирення.

Досить цікавою є позиція, висловлена російським дослідником Степановою О. про те, що у разі неявки сторін до апеляційного суду мирова угода має бути викладена у письмовій формі з підписами обох сторін. Крім

того, підписи фізичної особи можуть бути засвідчені нотаріусом, оскільки у випадку відсутності сторін на засіданні суд не має можливості перевірити наявність вільного волевиявлення при укладенні мирової угоди.

2.3. Затвердження мирової угоди

Мирова угода вважається укладеною за умови досягнення згоди між сторонами та постановлення судом ухвали про визнання мирової угоди. Таким чином, для виникнення, зміни чи припинення на підставі мирової угоди правовідносин необхідний юридичний склад: двосторонній правочин та визнання його законності судом шляхом винесення відповідної ухвали.

У статті 175 ЦПК України закріплено, що умови мирової угоди не повинні суперечити закону чи порушувати права, свободи чи інтереси інших осіб [2].