На сьогодні в Україні відсутня судова практика застосування такого засобу врегулювання проблем заборгованості боржника, яка дозволила б зробити якісь висновки про ефективність цієї процедури. Однак слід зазначити, що в багатьох країнах світу мирова угода посідає важливе місце в законодавстві про неспроможність і банкрутство та визнається одним з найбільш дієвих заходів врегулювання зобов’язань боржника за активною участю кредиторів. Разом з реорганізаційними процедурами мирова угода має стати альтернативою ліквідації, що відповідає світовим тенденціям розвитку законодавства про банкрутство.

Мирова угода щодо відстрочення сплати платежів у бюджет та цільові позабюджетні фонди укладається відповідно до вимог податкового законодавства. Державні органи можуть погодитися на відстрочення частини

вимог, якщо внаслідок такої поступки підприємство відновить свою господарську діяльність і матиме змогу сплачувати наступні обов'язкові платежі на користь держави.

Мирова угода в господарському судочинстві – це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. У зв’язку з цим, на перший погляд, є всі підстави ототожнювати мирову угоду господарського судочинства з новацією — припинення зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (ст.604 ЦК України). Проте таке ототожнення недопустиме, оскільки при цьому не враховуються суттєві обставини – мирова угода затверджується господарським судом та існує особливий порядок примусового виконання її умов. Це підтверджує практика господарського судочинства[6]. Розглянемо один із випадків, що мав місце при розгляді справи стоосвно мирової угоди.

Вищий господарський суд України постановою від 22.03.2006 р., справа № 15/20Б, скасував постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.01.2006р. та залишив без змін ухвалу господарського суду Донецької області від 03.11.2005р. При цьому Вищий господарський суд України виходив з такого: у провадженні господарського суду Донецької області знаходилася справа N 15/205 про банкрутство ВАТ "Д". Ухвалою господарського суду Донецької області від 03.11.2005 р. було затверджено мирову угоду від 27.10.2005 р. у справі N 15/20Б про банкрутство ВАТ "Д" у

редакції, наданій до суду 03.11.2005 р. Крім того, було затверджено оплату послуг арбітражного керуючого К. у розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за 12 місяців до порушення справи про банкрутство - 1983,37 грн. щомісячно та припинено провадження у справі. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 30.01.2006 р.

апеляційні скарги Міністерства вугільної промисловості України, ВАТ "Д" та ТОВ "Т" було задоволено, ухвалу господарського суду Донецької області від 03.11.2005 р. у частині затвердження мирової угоди від 27.10.2005 р. і припинення провадження у справі скасовано та відмовлено у затвердженні мирової угоди від 27.10.2005 р., яка затверджена рішенням комітету кредиторів від 27.10.2005 р.

Не погоджуючись із винесеною постановою, ТОВ "С" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30.01.2006 р. та залишити в силі ухвалу господарського суду Донецької області від 03.11.2005 р. Касаційна скарга мотивована невірним застосуванням судом апеляційної інстанції ст. 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) та незастосуванням ст. 37 цього Закону.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з того що: як встановлено попередніми судовими інстанціями, п. 5.7 розділу 5 мирової угоди передбачає, що за умови виконання прийнятих інвестором - ТОВ "С" у зв'язку з переводом боргу зобов'язань щодо погашення вимог кредиторів, інвестор набуває право власності на нерухоме майно боржника - ВАТ "Д", перелік якого був визначений Додатком N 2 до мирової угоди. Скасовуючи ухвалу в частині затвердження мирової угоди та відмовляючи у її затвердженні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з ч. 3 ст. 18 Закону інвестор може набувати прав власності на майно

боржника лише відповідно до плану санації, та Законом не передбачено перехід права власності на майно боржника третій особі на підставі мирової угоди, що мало місце у цій справі.

У зв'язку з цим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у мировій угоді було вирішено питання, яке повинно вирішуватися за планом санації. Разом із тим, судом апеляційної інстанції не було враховано, що в силу ч. 4 ст. 37 Закону мирова угода може містити умови про виконання зобов'язань боржника третіми особами та обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права. Отже, Законом встановлено, щодо мирової угоди можуть бути включені положення про третю особу, яка бере на себе зобов'язання з погашення заборгованості боржника перед кредиторами в обмін на активи боржника.

Також умови мирової угоди не суперечать приписам Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", оскільки дія цього Закону не поширюється на випадки відчуження в процедурі банкрутства майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, у порядку укладення мирової угоди.

Посилання Міністерства вугільної промисловості України та боржника на постанову Верховного Суду України від 27.05.2002 р. у справі N 17-2-18-21/01-1015, у якій вказано, що питання про перехід права власності на майно боржника повинно