е) на бажання подружжя справу можна розглядати за місцем проживання будь_кого з них (в тому числі і позивача). [5]

Аналогічні положення містяться в статтях 109 – 110 нового Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, який має вступити в силу найближчим часом, одночасно зі вступом в силу Адміністративного процесуального кодексу України [4].

Важливе значення у вирішенні питання місця відкриття спадщини за цивільним законодавством, має місце проживання фізичної особи. Так, згідно зі статтею 1221 Цивільного кодексу України, місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця [2].

Відповідно до пункту 212 інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, місце відкриття спадщини підтверджується:

а) свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання і місце його смерті збігаються;

б) довідкою житлово_експлуатаційної організації, правління житлово_будівельного кооперативу про його постійне місце проживання;

в) записом у будинковій книзі про постійне проживання спадкодавця, а якщо місце проживання померлого невідоме – документом (витягом з Реєстру прав власності та ін.) про місцезнаходження нерухомого спадкового майна або його частини. Якщо об’єктів нерухомого майна декілька й їх місцезнаходження різне, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження одного із об’єктів цього майна за вибором спадкоємців. За відсутності нерухомого майна місцем відкриття спадщини є місцезнаходження основної частини рухомого майна, що може бути підтверджено відповідним свідоцтвом про державну реєстрацію транспортного засобу, витягом з реєстру прав власності на цінні папери тощо. У разі відсутності у спадкоємців зазначених документів нотаріус вимагає копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення місця відкриття спадщини [21].

Таким чином, як ми бачимо з вищевикладеного місце проживання фізичної особи відіграє вирішальну роль при визначенні місця відкриття спадщини.

Місце проживання фізичної особи також є надзвичайно важливим при вирішенні питання про прийняття спадщини.

Так згідно з частиною 3 статті 1268 Цивільного кодексу України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не заявив про відмову від неї протягом строку, встановленого статтею 1270 вищезгаданого кодексу, згідно з якою для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини; а якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття, якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців [2].

Відповідно до статті 1269 Цивільного кодексу України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1279 вищезгаданого нормативно_правового акту, спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить [2].

Таким чином, як ми бачимо з вищевикладеного, місце проживання є дуже важливим способом цивільно_правової індивідуалізації фізичної особи. Проте, слід зазначити, що частина фізичних осіб, які перебувають в Україні, взагалі не мають постійного місця проживання. В зв’язку з цим виникає цілий ряд питань: чи можуть особи без постійного місця проживання брати участь в усіх цивільних правовідносинах як і особи, що мають місце проживання; як вони можуть реалізувати свої права тощо. Наше законодавство і, зокрема, закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, обходять стороною проблему захисту і реалізації прав та інтересів фізичних осіб без постійного місця проживання, а це утруднює, а часто робить і неможливим участь таких осіб в більшості цивільних правовідносин. На нашу думку, цивільно_правову індивідуалізацію таких осіб слід здійснювати по імені, а також по місцю перебування, під яким варто розуміти адміністративно_територіальну одиницю, де ця особа переважно знаходиться. Враховуючи це, ми вважаємо, що варто погодитись з Леонідом Черновецьким, який вважає, що закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” потребує певних змін з метою захисту прав осіб без постійного місця проживання. Цей народний депутат вніс на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, серед найважливіших положень якого є викладення поняття “реєстрації” в такій редакції: “реєстрація – внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла або місця переважного знаходження особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації” [41, с. 15]. На нашу думку, такі зміни відіграватимуть позитивну роль в захисті прав та інтересів фізичних осіб, і дадуть змогу особам без постійного місця проживання більш повно реалізувати свої можливості.

Підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що такий спосіб цивільно_правової індивідуалізації, як місце проживання фізичної особи, відіграє дуже важливу роль у реалізації цивільних прав і здійсненні цивільних обов’язків. Особливе значення місце проживання фізичної особи має при укладенні цивільних правочинів, при визначення місця виконання зобов’язань, при відкритті та прийнятті спадщини, а також при вирішенні питання про підсудність цивільних спорів.

Аналізуючи законодавство, що регулює питання місця