Вивчаючи проблему використання імені в цивільно_правових відносинах, варто дослідити питання виникнення права на ім’я, його регулювання в Цивільному кодексі України, зробити порівняльний аналіз з законодавством інших держав, виділити основні сфери, в яких використовується ім’я фізичної особи.

Громадянин набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм іменем, яке включає прізвище, власне ім’я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини до якої вона належить. Не можна навіть уявити собі, що цивільні правовідносини виникали б між громадянами, які б не мали чіткого уявлення про того, з ким саме вони вступають в правовідносини. Індивідуалізація окремого громадянина здійснюється перш за все по його імені, яке надається при народженні. Відомості про ім’я мають також значення для забезпечення і захисту його цивільних прав, так як всі громадяни мають право набувати цивільні права тільки під своїм іменем і не користуватися іменем інших фізичних осіб [48, с. 77].

З іменем пов’язується вся сукупність уявлень про зовнішні та внутрішні якості його носія. Ріст самосвідомості особистості призводить до зростання цінності її імені як такої. Чим багатше внутрішнє наповнення особистості, тим більше дорожить вона своїм іменем і тим не бажаніше для неї будь_яке його применшування, дискримінація.

Розглядаючи питання виникнення права на ім’я в цивільному праві, слід зазначити, що першим поштовхом для цього послужили майнові інтереси, пов’язані з іменем. Праобразом і попередником загального права на ім’я являлось право торговця на фірму. З фірмою пов’язувалась репутація торговця чи торгового дому в діловому світі, яка нерідко вже сама по собі представляла високу цінність. Користування фірмою сторонньою особою здатне, звичайно, спричинити шкоду (наприклад, відвернути клієнтів), і право повинно було взяти на себе захист від всяких зловживань в цьому відношенні. Так виникло право на фірму, тобто на торгове ім’я особи.

Але помалу через майнові інтереси починають прослідковуватись інтереси немайнові. Для торгової фірми вже важлива не тільки майнова сторона, важлива сама репутація зі сторони її чесності і добросовісності. Не менш важлива ця репутація і для людей неторгових. Разом з тим, в той час, об’єктивні норми кримінального закону карали зловживання чужим іменем тільки в особливих випадках, а цивільний позов з делікту про відшкодування шкоди був часто неможливий, внаслідок того, що майнової шкоди не було. Недосконалість такого становища була все більш і більш очевидною, відчувалась потреба надати зацікавленій особі можливості добиватися в судовому порядку простого визнання свого права на ім’я і заборони іншим користуватися цим іменем. А це передбачало надання праву на ім’я статусу самостійного суб’єктивного цивільного права, і при цьому права, не набутого тим чи іншим спеціальним актом, а пов’язаного з самим буттям людської особистості [40, с. 93].

Вже в судовій практиці ХІХ століття вказана потреба стала знаходити собі часткове задоволення, але перший рішучий крок в цьому напрямку зробило нове Цивільне Уложення Німеччини, яке визнало в § 12 загальне право на ім’я і дало кожній особі можливість в судовому порядку вимагати усунення незаконного використання її імені. Прикладу Цивільного Уложення Німеччини по слідувало Цивільне Уложення Швейцарії (стаття 29), а також проект Цивільного Уложення Російської Імперії (стаття 4). Таким чином, в кінці ХІХ століття право на ім’я закріплюється в цивільному законодавстві [40, с. 93-94].

В українському законодавстві немає дефініції імені громадянина. На нашу думку, найбільш точним буде наступне визначення імені громадянина – це сукупність слів, що ідентифікують фізичну особу: прізвище, власне ім’я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини до якої вона належить.

Згідно зі статтею 294 Цивільного кодексу України фізична особа має право на ім’я [2]. Воно включає в себе:

а) право називати себе закріпленим іменем у всіх сферах соціального життя;

б) право вимагати від інших осіб утримуватись від його порушень;

в) право на зміну прізвища, імені чи по батькові [39, с. 45].

Фізична особа має право іменуватись згідно з національними традиціями та на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції [6].

У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації [2].

Як ми бачимо з вищенаведеного наше законодавство регулює право на ім’я на диспозитивних засадах, які проявляються в тому, що не зазначається з чого складається ім’я фізичної особи та можливості транскрибованого запису прізвища та імені відповідно до національної традиції.

Якщо проаналізувати законодавство країн СНД, то можна побачити, що воно приблизно так само регулює право на ім’я. Проте, якщо в законах більшості цих держав зазначається, що ім’я фізичної особи складається з прізвища, імені та по батькові (стаття 19 Цивільного кодексу Російської Федерації; стаття 18 Цивільного кодексу Білорусі; стаття 26 Цивільного кодексу Азербайджану; стаття 19 Цивільного кодексу Узбекистану; стаття 20 Цивільного кодексу Таджикистану) [25;26; 27; 28; 29], то в деяких з країн СНД по батькові записується тільки, якщо це відповідає національним традиціям (стаття 54 Цивільного кодексу Киргизстану) [30] або за бажанням фізичної особи (стаття 22 Цивільного кодексу Вірменії; стаття 28 Цивільного кодексу Молдови; стаття 21 Цивільного кодексу Туркменістану; стаття 15 Цивільного кодексу Казахстану)