3. У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у про-екти, які дають найвищу віддачу, вилучаючи, або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення види виробництва. Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання госпо-дарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Недаремно американський еко-номіст Поль Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії, робить однозначний висновок: "це економічне та соціальне зло" [38, с.75].

На думку О.О.Костусєва, неминучим супроводом монополії є також монопольні надприбутки, для захисту і збільшення яких вони ж і використовуються [21, с.6].

Безперервне протиборство монополізму і конкуренції, якщо в нього не буде втручатися держава, буде складатися не на користь конкуренції. Конкурентний простір на товарних ринках може бути настільки стиснутим пануванням монополій, що буде істотно підірвано роль конкуренції як основи спонтанного функціонування ринкового господарства і фактора науково-технічного прогресу, зростання ефективності виробництва.

Саме існування негативних наслідків процесу монополізації й породжує необхідність проведення політики демонополізації, а отже й створення умов для розвитку конкуренції в країні.

Державний контроль за концентрацією суб?єктів господарювання

Одним із основних напрямів державної антимонопольної політики є контроль за економічною концентрацією (злиттям), а саме: за злиттям суб'єктів господарювання, приєднанням, поглинанням та іншими формами об'єднання підприємців на ринку. Для України, яка не має багаторічного досвіду державного регулювання ринкової економіки актуальними є дослідження меж втручання держави в економіку та можливих шляхів підвищення ефективності необхідних регуляторних заходів, в тому числі у вигляді антимонопольного контролю за злиттям суб'єктів господарювання.

Великі господарські структури складають основу національної економіки, тому їх реорганізація може мати суттєвий негативний вплив на її розвиток. Відслідковування на цьому рівні структурних трансформацій дозволяє попереджати монополізацію національних і регіональних ринків та запобігати обмеженню конкуренції між суб'єктами господарювання [18, с.7].

Дослідженням висвітлених питань займались такі вчені, як: В. Н. Амітан, Г. Л. Знаменський, Н. О. Орлова, В. К. Мамутов, Н. О. Саніахметова, О. В. Грицай.

Так, О. В. Грицай трактує термін "економічна концентрація", як дії незалежних суб'єктів господарювання, які призводять до зосередження виробництва, капіталу та/або ринкової влади під одним загальним контролем. При економічній концентрації на підставі стійких змін в структурі господарюючих суб'єктів на ринку створюється нова економічна одиниця [22, с.6].

Н. О. Саніахметова визначає економічну концентрацію, як поглинання, злиття, приєднання і всі інші засоби встановлення одним суб?єктом підприємницької діяльності контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб?єкта господарювання [46, с.147].

Питання економічної концентрації підприємств займають особливе місце в системі конкурентного права Європейського Союзу. Адже саме контроль над такими процесами дозволяє Європейській Комісії на ранній стадії запобігати утворенню монополій та, відповідно, подальшим зловживанням домінуючим становищем на ринку. Ці питання знайшли своє відображення в Договорі про створення ЄС [14, с.38]

В якості головних спонукальних мотивів економічної концентрації виступають поперше, абсолютна зацікавленість господарських структур в отриманні більш високої норми прибутку, в тому числі шляхом збільшення ринкової частки, і, по-друге, кон'юнктура ринку, в умовах якої суб'єкти господарювання мають можливість за допомогою концентрації уникати "руйнівних" для себе наслідків конкуренції [22, с.8].

Проте при практичній реалізації цього контролю виникає ряд проблемних питань. Перше пов?язане з тим, що регулювання концентрації суб’єктів господарювання здатне забезпечити лише структурні передумови конкуренції. При всій популярності концепції "структура-поведінка-результат" слід зазначити, що зв’язок між структурою ринку і конкуренцією не є однозначним. Особливо це характерно для країн з перехідною економікою. Чимало ринків характеризуються низьким рівнем концентрації і настільки ж низькою інтенсивністю конкуренції. Зазвичай це пов?язано з дією інституціональних факторів, нерівністю умов конкуренції, іноді Ї з особливостями поведінки учасників ринків. Виникає питання: як враховувати інституціональну і поведінкову складові умов конкуренції при здійсненні контролю над концентрацією?

Друга проблема стосується моделі ринкової структури, що повинна бути метою державного регулювання.

Популярна концепція ідеальної конкуренції виходить з того, що чим більше на ринку учасників і чим менше їхні ринкові частки, тим краще. Світовий досвід свідчить, що найвищі темпи науково-технічного прогресу спостерігаються в галузях з олігопольною структурою ринків, де конкурують кілька великих компаній. Та й у нашій країні в період виходу із системної кризи 1990-х років найбільш успішно функціонували ринки, структура яких дозволяла поєднати переваги, обумовлені змаганням їхніх учасників, з позитивним ефектом масштабу виробництва.

Третя проблема, на якій хотілося б зупинитися, пов’язана з тим, що будь-який інструментарій державного контролю економічних процесів обмежує волю підприємництва. Відповідно, зменшується привабливість видів діяльності, що контролюються. Однак концентрація – нормальний і необхідний елемент господарювання. У багатьох випадках з нею пов’язаний вступ на ринок нових підприємств. А це Ї один з головних факторів формування і підтримки конкурентної структури ринків. Отже, виникає проблема визначення меж державного втручання, за якими