Поставлені питання потребують дати визначення інвестиційних відносин:

Інвестиційні відносини – це складова або різновид господарських відносин, які виникають між інвестором та іншими учасниками інвестиційного процесу (виконавцями, посередниками, фінансовими установами, органами господарського керівництва) щодо підготовки, реалізації та отримання певного соціально-економічного ефекту в тому числі прибутку. З метою задоволення приватних інтересів учасників інвестування та публічних інтересів (суспільства, держави, територіальних громад), для забезпечення збалансованого врахування яких застосовується значний рівень державного регулювання [35,c.20].

Учасниками інвестиційних відносин можуть бути різні особи (фізичні та юридичні, резиденти та нерезиденти ) держава та територіальна громада, які можуть виконувати різні ролі (інвесторів, виконавців, посередників, страхувальників, позикодавців та інші). Основною фігурою в інвестиційних відносинах є інвестор. Закон «Про інвестиційну діяльність» визначає інвестора як такого учасника інвестиційного процесу, який приймає рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. В свою чергу, інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь якого учасника інвестиційної діяльності.

Класифікувати інвестора можна за різними критеріями. Так, Поєдинок В.В. пропонує класифікацію інвестора за семи критеріями: за характером господарської правосуб’єктності; критерієм спрямованості основної господарської діяльності; метою інвестування; державною належністю; загальним та спеціальним (привілейованим) правовим статусом; регіональною спрямованістю інвестування; за формами інвестиційної діяльності [35,c.24]. Крім наведених вище критеріїв варто додати ще один - інвестування може здійснюватись одноосібно (індивідуальний інвестор) чи спільно групою осіб (колективний інвестор – за умов спільного інвестування чи використання інституту спільного інвестування). Також можна навести класифікацію залежно від виду інвестицій : портфельні, фінансових та стратегічних (промислових) інвесторів, а за походженням інвесторів та інвестицій - іноземні та вітчизняні, а також змішані.

Крім інвесторів, учасниками інвестиційних відносин можуть виступати:

Виконавці - суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні, впроваджувальні та інші організації, що виконують роботи, виготовляють продукцію, надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій).

Банки та інші фінансові структури , що надають фінансові послуги в тому числі кошти для вкладення інвестицій.

Інвестиційні інститути, серед яких чільне місце посідають інститути спільного інвестування (ІСІ) – пайові та корпоративні інвестиційні фонди, довірчі товариства (виконують подвійну роль –інститутів спільного інвестування та фінансових посередників.

Органи державного, регіонального, галузевого, міжгалузевого тощо, господарського управління (господарські міністерства і відомства, виконкоми місцевих рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо) забезпечують управління/координацію інвестування.

Органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (в тому числі Держбуд України – у сфері капітального будівництва, Державна комісія цінних паперів та фондового ринку – на ринку цінних паперів, Міністерство економіки - при створенні ПФГ, Антимонопольний комітет – у сфері економічної конкуренції, та інші).

Методи регулювання інвестиційних відносин

Регулювання інвестиційних відносин здійснюється за допомогою методів, притаманних господарському праву, що пов’язано з організційно-правовим характером цих відносин, поєднанням у них приватних та публічних інтересів, а тому виникає необхідність комплексного регулювання із застосуванням таких різних методів:

метод автономних рішень (надає можливість прийняття суб’єктами інвестування самостійно, але в межах закону юридично значущих рішень, і обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю і виконання цих рішень);

метод владних приписів (передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом, і обов’язок суб’єктів господарювання виконувати ці рішення);

метод координації та узгодження (забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має при укладенні інвестиційних договорів);

метод рекомендації (полягає у наданні учасникам інвестування пропозиції щодо їх певної – зазвичай ефективної, бажаної для суспільства – поведінки (порядку дій) у сфері інвестування без покладання на них обов’язку щодо виконання рекомендацій [35,c29].

Нормативно - правове регулювання інвестування

Відносини, що склались в процесі організації, безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності та управління нею, як правило, зазнають нормативно-правового регулювання – за допомогою актів законодавства, правових документів локального характеру – установчих, внутрішніх, а також договорів інвестиційного характеру. Хоча всі правові джерела виконують важливу роль у регулюванні інвестиційних відносин, однак провідне місце серед них посідає інвестиційне законодавство як сукупність прийнятих компетентними органами нормативно правових актів різної юридичної сили, які регулюють – щодо безпосереднього здійснення інвестування та його організації, управління цим процесом та контролю за порядком.

Інвестиційне законодавство є підсистемою (підгалуззю) господарського законодавства (як комплексної галузі права). Йому притаманні риси, характерні для господарського законодавства [35,c.30], зокрема:

розгалуженість і велика кількість нормативних актів, причини цього: об’єктивні - складність відносин у сфері інвестування, динамізм цих відносин та їх правового регулювання; суб’єктивні недостатня увага до оптимізації інвестиційного законодавства з боку держави та численні експерименти у сфері інвестування, кожний з яких має своє правове забезпечення;

наявність у системі інвестиційного законодавства значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії: відомчих (Нацбанку, Мінекономіки, Мінфіну, Антимонопольного комітету, Держбуду, ДКЦПФР та інші); регіональних (правила забудови населених пунктів та інші); локальних (установчих документів суб’єктів інвестування та суб’єктів організаційно-господарських повноважень у сфері інвестування);

відсутність інвестиційного кодексу; роль кодифікованого нормативного акта відіграє досить-таки лаконічний, прийнятий на початку запровадження ринкових відносин, Закон України від 18.09.1991р. «Про інвестиційну діяльність», що є основою інвестиційного законодавства;

Господарський кодекс України – за відсутності в ньому загальних положень щодо інвестування (за деякими винятками) – також виконує роль кодифікованого акта в системі інвестиційного законодавства – щодо окремих форм інвестування, визначаючи їх як окремі види