та В.В. Лунєєв зазначають, що назва “кримінологічна експертиза” означає тільки те, що у висновку експерта вирішуються питання стосовно криміногенності чи антикриміногенності тих чи інших положень закону або його проекту [89, с.42]. Однак при визначенні поняття “кримінологічна” експертиза слід звернути увагу на природну сутність даної дефініції. А.П. Закалюк визначає кримінологічну експертизу як здійснюване на основі науково обґрунтованої методики з використанням кримінологічних знань дослідження та оцінка законодавчих проектів й інших нормативно-правових актів з метою виявлення і запобігання нормативному закріпленню положень, реалізація яких може посилювати дію причин та умов, що призводять до вчинення злочинів, або послаблювати соціальні засоби, спрямовані на їх усунення [91, с.96-98].
В свою чергу, А.П. Закалюком розроблена методика кримінологічної експертизи, яка включає в себе шість основних операцій: добору та загальної підготовки експертів, операція по визначенню завдань конкретної експертизи, операція моделювання та оцінювання кримінологічної інформації, оцінки впливу об’єкта на кримінологічні чинники, операція по агрегуванню індивідуальних експертних оцінок у групову оцінку та операція по підготовці експертного висновку [91, с.101-102]. В ст.5 проекту Закону за редакцією А.П. Закалюка до об’єктів кримінологічної експертизи належать проекти: Закону України, Указу Президента України, державної програми, постанови уряду, нормативно-правового акта іншого органу виконавчої влади, постанови або наказу Національного банку України та інших суб’єктів прийняття нормативних актів, що функціонують на загальнодержавному рівні, у випадках, передбачених даним законом, може бути чинним законодавчий або інший нормативно-правовий акт [91, с.100].
Враховуючи зарубіжний досвід, необхідно погодитись із думкою А.П. Закалюка стосовно того, що у проекті Закону доцільно передбачити як суб’єкта кримінологічної експертизи, поряд з державними органами та установами, незалежну від відомчих інтересів “Кримінологічну асоціацію”. Слід надати їй право за власною ініціативою вносити на розгляд органів, що мають право законодавчої ініціативи, пропозиції, а також бути замовником кримінологічної експертизи і надавати власні обґрунтування та пропозиції з цих питань, в тому числі висновки щодо того чи іншого законопроекту або чинного акта про внесення у нього змін та доповнень.
Отже, на даний момент визначено пропозиції щодо законодавчого врегулювання та методичного забезпечення кримінологічної експертизи. Необхідно усвідомити, що кримінологічна експертиза є одним із ефективних засобів створення, вдосконалення та максимального наближення законодавчих актів до застосування їх на практиці. І запровадження кримінологічної експертизи в Україні залежить насамперед від законодавчого її врегулювання.
Окремої уваги заслуговує науково-правова експертиза, оскільки науковці досі не дійшли згоди стосовно того, чи потрібна вона взагалі [92, с.30-32; 93, с.36-39; 94, с.52-54]. Слід зазначити, що сьогодні в Україні проведення експертизи в галузі права можливе лише в практиці Конституційного Суду України, але тільки не в кримінальному процесі. Вочевидь, такий стан справ по відношенню до науково-правової експертизи має початок в п.11 Постанови Верховного Суду СРСР “Про судову експертизу в кримінальних справах” №1 від 16 березня 1971 року, де зазначалося, що суди не повинні допускати постановку перед експертом правових питань, які не входять до його компетенції [93, с.716]. Звичайно, дана проблема не могла залишитися поза увагою і науковців, які аналогічно трактували вказану постанову та були її прихильниками, при цьому опиралися на презумпцію “судді знають право”.
Однак, на наш погляд, цей підхід до проблеми правової експертизи вважається застарілим. Логіка їх суджень, як зазначає В. Мамутов та Д. Липницький, зводиться до того, що оскільки суддя не володіє спеціальними знаннями в галузі фізики, хімії, біології та інших природничих наук, то він вправі призначити експертизу. Що стосується спеціальних знань в галузі права, то, на їх думку, ними по всіх питаннях в повному об’ємі володіє кожен суддя і, як наслідок, йому не потрібно звертатися по допомогу до науковців-правознавців [93, с.38].
Підтримуючи їх позицію, до цього необхідно додати, що в ст.6.3.4. Регламенту Верховної Ради України згадується таке поняття як “наукова експертиза” та “юридична експертиза” [203]. Але їх тлумачення так само, як і механізму проведення кожної з перелічених вище експертиз, не передбачено. Згідно ст.1 Закону України “Про наукову та науково-технічну експертизу”, наукова і науково-технічна експертиза – це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об'єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об'єктів [95]. На думку А.О. Селіванова, правову експертизу можна визначити як експертне дослідження матеріальних та процесуальних ознак правовідносин, які встановлені актами та підлягають за дорученням суду, ініціативою сторони дослідженню за їх змістом і формою й ґрунтуються на висновках експертів, залучених судом [96, с.15].
На наш погляд, різниця між науковою і правовою експертизою полягає в їхньому об’єкті, оскільки об’єктом першої виступають згідно ст.5 Закону України “Про наукову та науково-технічну експертизу” різноманітні програми, раціоналізаторські пропозиції, винаходи, тощо. А об’єктом правової експертизи виступають дослідження процесуальних актів і документів по справі, відповідність їх законодавству, а також саме діюче законодавство. Як показує дослідження практики, судді надають доказового значення результатам висновку доктринального тлумачення, при чому під експертизою в даному випадку розуміються різні за своїм характером висновки спеціалістів у галузі права [29, с.697]. Можна погодитись з О.М. Костенком, що здебільшого прокурори, слідчі, особи, які проводять дізнання, та судді сьогодні не зацікавлені у використанні наукового (доктринального) тлумачення законів при здійсненні кваліфікації злочинів. Навпаки, використання такого тлумачення вони уникають через зацікавленість у так званій ”кваліфікації із запасом“, яка здійснюється завідомо неправильно з метою прикриття недостатньої обґрунтованості їхньої позиції щодо правової оцінки злочинного діяння [97, с.34]. В більшості випадків, стверджує А.О. Селіванов, судді нехтують можливостями отримати науково-дослідний