Соціологічні дослідження такої саморегуляції могли б стати дієвим інструментарієм програмування потреби в правовому регу-люванні. Тут формується низка питань:—

в якій мірі ті чи інші соціальні потреби відбито в нормативній формі?—

яка суспільна корисність і регулятивна роль цих фактичних норм, як вони вписуються в систему соціальних цінностей, що прий-няті в суспільстві;—

як вони співвідносяться з нормами чинного законодавства;—

наскільки вони відповідають прогресивним тенденціям роз-витку суспільства.

Інформація про тенденції можливого розвитку процесів само-врегулювання є надзвичайно важливою для законодавця.

Значення соціологічних досліджень, скерованих на програму-вання потреби в правовому регулюванні для обґрунтування концепції правової новели, значною мірою залежить від того, наскільки вони будуть зорієнтовані на ті завдання, які виникають на наступному етапі соціологічного забезпечення законотворчості при розробці кон-цепції правової норми [1].

Формування концепції правової новели передбачає вирішення складного комплексу проблем соціального і правового характеру, серед яких спеціалісти звертають увагу на такі:—

формування цілей, які передбачається досягти за допомогою нормативного акту, який планується;—

обґрунтування необхідності видання цього акту;—

програмування позитивних і негативних наслідків його дії;—

розробка найважливіших положень його змісту;—

обґрунтування механізмів забезпечення його ефективності;—

з'ясування того, як співвідносяться акт, що планується, з чинним законодавством.

Не важко помітити, що майже всі перераховані напрями роботи потребують соціологічного забезпечення. В загальному плані мож-на сказати, що мета соціологічних досліджень тут полягає в тому, щоб на концептуальному рівні знайти оптимальне поєднання соц-іального і правового, вписати правову норму в соціальний контекст, забезпечити відповідність правової форми соціальним реаліям. У кінцевому підсумку йдеться про необхідність закласти в закон пе-редумови для його визнання суспільством.

У наш час законодавець, що намагається вирішити ту чи іншу соціальну проблему, як правило, потрапляє в епіцентр зіткнень про-тидіючих соціальних інтересів, що претендують на законодавче визнання і закріплення. Ці інтереси виявляють себе в діяльності лобістських груп в парламенті та за його межами — в активності політичних партій, в позапарламентських формах впливу на зако-нодавця, аж до прямого тиску на нього з боку «вулиці».

На жаль, можна констатувати, що прийняття законодавчих рішень на користь приватних інтересів (під тиском ультиматумів, лобіювання тощо) є в наш час скоріше правилом, а не винятком. Проблема полягає в тому, що на нинішньому етапі розвитку украї-нського суспільства не існує такої соціальної групи, задоволений інтерес якої (коли ігноруються інтереси інших груп населення) міг би забезпечувати стабільність суспільства та ефективну дію законів. Йдеться про досягнення консенсусу між різними соціальними інте-ресами. Такий консенсус можливий лише на загальнозначимій пра-вовій основі. Тому завданням законодавця є пошук правової моделі узгодження різних соціальних інтересів. Така модель узгодження інтересів дає можливість виявити правоутворюючий інтерес.

Правоутворюючий інтерес становить певну теоретичну конст-рукцію вираження і захисту різних інтересів. В цьому розумінні це певна теоретична абстракція, яка кожного разу повинна бути твор-чим винаходом законодавця.

Лише після окреслення простору правоутворюючого інтересу, в межах якого одні правомірні соціальні інтереси не суперечать іншим, і закріплення такого інтересу в законі, надання йому таким чином легального характеру і державної підтримки, законодавець може забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин у відпо-відній сфері суспільного життя. З погляду законодавчої соціології, концепція правової норми — це, власне, правова модель узго-дження різних соціальних інтересів на ґрунті пошуку правоутво-рюючого інтересу, що концентрує в собі загальну волю і є фор-мою реалізації всіх соціальних інтересів, що брали участь в його формуванні [3].

Варто зазначити, що подібне узгодження можливе далеко не завжди. Звичайно, демократія передбачає досягнення компромісу між різними соціально-політичними силами, які є часто неприми-римими. Але не завжди враховується та обставина, що не між вся-кими позиціями і не з кожного питання може бути досягнуто комп-ромісу. (В суспільстві завжди є економічні та політичні групи, вер-стви, що домінують). Це можливо лише в тих ситуаціях, коли або конфлікт інтересів не має принципового характеру, або вдається відшукати вирішення проблеми на боці третього принципу, що знімає головну гостроту суперечностей і дає можливість вирішити проблему правовими засобами.

Коли говорять про колізію інтересів, то мають на увазі, перш за все, ті суперечності між інтересами різних груп і верств суспіль-ства, які проявляються (або можуть проявлятися) в соціальних, на-ціональних та інших конфліктах. Але для законодавця не менш важ-ливим є ситуація, коли стикаються інтереси одного і того самого суб'єкта. Тут завдання законодавчої соціології полягає у визначенні шкали соціальних пріоритетів і виявлення тих інтересів, які прева-люють в громадській думці та заради забезпечення яких вона гото-ва поступитися іншими інтересами.

Річ не в тім, щоб законодавець отримував від соціолога лише пе-релік пріоритетів населення. Адже ресурси для задоволення різних соціальних інтересів обмежені, один інтерес зазвичай може бути за-доволений лише за рахунок іншого. І законодавець, здійснюючи вибір, повинен орієнтуватися на правоутворюючий інтерес. Саме в цьому випадку соціологія може надати допомогу, проводячи дослідження, що скеровані на виявлення вибору населення, тобто на виявлення до-мінуючих у суспільстві пріоритетних інтересів [11].

Одним із таких інструментів визначення структури соціальних інтересів є опитування громадської думки. З великою часткою впев-неності можна констатувати, що не зважаючи на досить значну кількість опитувань громадської думки, які проводяться останнім часом (в тому числі з проблем, пов'язаних з оновленням і вдоско-наленням законодавства) практично нічого не зроблено для того, щоб дослідження громадської думки посіли належне місце в си-стемі наукового забезпечення законодавства. Ці дослідження про-водяться з ініціативи самих науково-дослідницьких закладів і со-ціологічних центрів або на замовлення зацікавлених організацій, а не за дорученням законодавчих органів.

Інформація про проведені соціологічні дослідження надходить до законодавця випадково,