Отже, ми можемо бачити, що судова система у Київській Русі була розгалуженою. Деякі вчені вважають, що оскільки Русь була поділена на землі, волості, тисячі та погости, то суд у цих адміністративних одиницях творили воло стелі, тисяцькі, соцькі Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000. Однак, на нашу думку, не варто виділяти ці суди в окрему ланку оскільки вони все ж були підвидами княжого суду.

Коротко охарактеризувавши судову систему, варто безпосередньо перейти до аналізу кримінального процесу Київської Русі.

Деякі науковці цілком вірно зазначають, що староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоч зрозуміло, що деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватись тільки за кримінальними справами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996.

У Київській Русі панував обвинувальний (змагальний) процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. Процес („тяжба”) був змаганням сторін перед судом, який був третім у спорі, тобто виконував функції посередника. Він лише наглядав за порядком розправи і встановлював вирок. Процес проводився публічно, і в ньому брали участь громада („луччі люди”). Деякі вчені вважають, що даний факт свідчить про наявність у Київській Русі суду присяжних. Цю думку зокрема висловлює Карамзін М.М. у своїй праці „Історія держави Російської”: „В одному із списків Ярославової Правди сказано, що позивач при всякому спорі повинен йти з відповідачем на звід перед 12 громадян – мабуть присяжних, що розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання та накласти пеню Карамзин Н.С. Предания веков. (Из «Истории государства Российского»). – М.: «Правда», 1989”.

Процес вівся усно, у присутності сторін та свідків. Панування у Давньоруській державі змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого – недостатньою розвиненістю державного механізму Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.

Однак, нема сумніву у тому, що у справах про злочини, що зачіпали інтереси пануючого класу та князівську владу використовувались форми інквізиційного (слідчого) процесу. Князі та їх прибічники самостійно здійснювали розслідування та судили таких злочинців Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.

Варто зазначити, що дослідники вважають, - у церковному суді застосовувався крім змагального, інквізиційний процес з усіма його атрибутами, в тому числі і з тортурами, що застосовувались в основному у справах про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення дохристиянського культу Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.

Доволі спірним є питання про назви сторін у кримінальному процесу. Одні дослідники висловлюють думку, що обидві сторони у процесі називались позивачами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. Другі ж вважають, що сторони називались позивачем і відповідачем Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. На наш погляд, друга точку зору є більш правильною.

Особливо активну роль у процесі грав позивач за заявою якого, як правило, починалось судочинство. Початок процесу проходив у двох формах: його або викликав договір позивача та відповідача про передачу справи для розгляду у суд, або „звичайне запізвання противника до суду на означений реченець” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/

.

Неявка відповідача могла призвести до заочного вироку. У Руській Правді немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачений викликався до суду. Разом з тим у цьому джерелі є свідчення про особливі форми так званого досудового процесу, чи як вважає Чельцов-Бебутов М.А., „досудового встановлення відносин” між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Це, так звані „звід” і „гоніння сліду” Історія держави і права України. За ред. В.Г.Гончаренка. – К.: „Вентурі”, 1996. Однак, деякі науковці виділяють ще й так званий „заклич”. Сутність закличу визначена у статтях 32, 34 Поширеної редакції Руської Правди. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Коли протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то господар речі мав право взяти її у того, в кого знайшов без усякого судового розгляду. Коли ж три дні пройшли чи обкрадений не оповістив про свою продажу на торжищі, однак господар таки віднайде річ, то він уже не може сказати ймовірному злодієві: „Це моє”, а зобов’язаний вирішувати справу через суд Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988. Отже, „заклич” – це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.

Дуже тісно із „закличем” був пов’язаний „звід”. В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те,