що являв собою звід. На думку одних, звід – це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід – початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження – „процес по татьбі (крадіжці)”. В.Курдіновський встановив, що звід був відомий і в пізніший час, зокрема у Литовській державі. Словом „звід” визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювались різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто так званим „відводом”, зняттям із себе підозри у скоєні злочину. Але разом з тим він був захистом і для потерпілого від крадіжки або присвоєння речі шляхом пошуку кінцевого тятя (злодія) Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000.
Отже, можна сказати, що звід – це процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ і повернення її власнику Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Правила зводу регулювались статтями 35-39 Поширеної редакції Руської Правди. Порядок зводу був такий. Позивач, що знайшов свою річ і не міг її одразу повернути, звертався до власника речі з вимогою „пойди на свод, где есть вдял” (ст. 35 Поширеної редакції Руської Правди) Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Якщо власник не злодій, він разом з позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ. Тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати у кого придбав украдену річ. І так звід йшов до тих пір, поки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордонів держави, або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалась покупка (статті 37, 39 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997). Вести звід поза межі держави обов’язку не було.
„Гоніння сліду” регулювалось статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди і виражалось у гонитві за злодієм по залишених ним слідах Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. Гоніння сліду застосовували при вбивстві та крадіжці, коли не була відома особа злодія чи вбивці. Власник украденого чи родичі вбитого в присутності громади „гонили слід” злочинця. До кого слід заводив, той і вважався злочинцем, хіба що зумів „відвести слід”. Коли слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф – дику виру Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Гоніння сліду і звід відбувались при збереженні давніх урочистих форм.
Судова розправа, тобто безпосередній розгляд справи у суді у ранній період існування Київської Русі вичерпувалася збройним змаганням – двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно („слово проти слова”), скріплюючи свої заяви та вимоги доказами. Доказами були свідчення „видоків”, „послухів”, „людей”, власне зізнання, присяга, „божі суди”, жереб, двобій, знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдені речі Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Ні Руська Правда, ні інші пам’ятки права не вказують на власне дізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як „цариця доказу” Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення „послухів”, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, що брала участь у судовому процесі. Так, звинувачений в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів (ст. 17 Поширеної редакції Руської Правди). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Руської Правди), і лише у виключних випадках – боярські тіуни або закупи.
Також дане джерело містить такий вид доказу, як свідчення „видоків” – очевидців певного факту. Так, ст. 38 Короткої редакції Руської Правди говорить про очевидців убивства. У деяких випадках Руська Правда. Віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість „видоків”. Так, у справах місцевих жителів досить було свідчень двох видоків, а у справах іноземців – більше.
Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на тілі та обличчі потерпілого). Однак, „якщо прийде жалітись людина із ясними ознаками побоїв, та з’являться свідки, які покажуть, що вона сама була заводієм бійки, то вона нічого не отримує від противника і сама не платить: побої зараховуються їй у платіж” Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988.
Важливим доказом був результат отриманий так званим „божим судом”. До „божого суду” відносились судові присяги, жереб, ордалії, судовий поєдинок. Руська