Позивач давав перед судом присягу у випадку обґрунтування невеликих позовів (до двох гривен) (ст. 48 Поширеної редакції Руської Правди). Відповідач давав так звану очищувальну присягу (статті 49, 115Поширеної редакції Руської Правди). Зміст присяги зводився до того, що той, хто її складав у підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалось, якщо той, хто давав присягу обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак, про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х століття, а також у пізніших законодавчих пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Судовий поєдинок вирішував долю спірної справи залежно від перемоги чи поразки однієї з сторін, що виступали перед судом у єдиноборстві, часто зі зброєю в руках. Вважалося, що правда на боці переможця.

Видом божого суду були також різні випробування (ордалії), які закріплювались у статтях 21-22, 85-87 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. І хоча в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалій, та з інших джерел можна довідатись про це. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалась у мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала – звинувачували.

При випробуванні водою людину кидали зв’язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як вважалось, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звинувачений починав тонути, то його витягували й оголошували оправданим Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.

Вирок по справі суд постановляв усно. Його виконували княжі урядовці. Стороні, що була визнана потерпілою допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитись з майна засудженого або поневолити його для відробітку, коли майна не вистачало Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.

Отже, ми можемо бачити, що шлях розвитку українського кримінального процесу йшов, як і у інших країнах, „від самопомочі до суду і від приватного процесу до процесу публічного” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, а також те, що незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об’єктивність, кримінально-процесуальне право Київської Русі все ж послідовно відстоювало інтереси пануючого класу.

Другим етапом розвитку кримінально-процесуального права став кримінальний процес періоду феодальної роздробленості Русі та існування Галицько-Волинського князівства.

Окремі відомості про кримінальний процес цього періоду збереглись в літописах. Як і в період існування Київської Русі, основним джерелом кримінально-процесуального права була Руська Правда. Отже, цілком зрозуміло, що процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.

Вищими судовими інстанціями у Галицько-Волинській державі були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, воло стелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають землевласники. У даний період існував також і церковний суд. Даному суду були підсудні злочини проти сім’ї та деякі інші злочини Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.

У деяких містах Південно-Західної Русі впроваджувалось магдебурзьке право. У цих містах зароджується свій специфічний кримінальний процес, що досягнув найбільшого розвитку у XV-XVI століттях.

Кримінально-процесуальне право кінця XIV – першої половини XVII століття, а саме періоду перебування українських земель під владою Литви та Польщі, стало втіленням третього етапу розвитку кримінального процесу України.

Даний етап є одним з найскладніших та багатогранніших.

Даний період характеризується значним зростанням ролі суду у кримінальному процесі Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. До кінця XIV століття суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі, однак дуже швидко він еволюціонував. Шляхта і магнати судились у королівському та сеймовому судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів – земських судів, що самою ж шляхтою і обирались та затверджувались Великим князем. Апеляційною інстанцією до земських судів були Коронний або Литовський трибунал.

Важливе значення у кримінальному процесі відігравали возні, що призначались воєводою за пропозицією земського суду та шляхти. Водний, згідно вимоги суду, чи на прохання заінтересованих осіб здійснював огляд місця злочину, визначав розміри завданих збитків тощо. У разі необхідності також забезпечував явку відповідача до суду.

Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані Бродські або ж замкові суди. Вони розглядали справи про найбільш тяжкі злочини, а також, коли злочинець був затриманий на місці злочину.

Щодо міщан королівських і тих, що знаходились у приватній власності магната міст судові функції виконували судді, які призначались власниками цих міст.

У містах з магдебурзьким правом, судові функції здійснювали магістрати і ратуші, а якщо точніше, то їх спеціальний орган – лава до її складу входили лавники. Очолювалась лава війтом, однак її засідання інколи відбувались під головуванням помічника війта – лейтвійта. Суд лавників розглядав тільки кримінальні справи міщан Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.

У громадах діяли найдавніші за