часом громадські, або копні, суди. Якщо на території громади вчинявся злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця („гнати слід”). Група сусідів мала назву „гаряча копа”. До її обов’язків входило проведення перших слідчих дій: обшуків, опитування потерпілих та свідків. Після того як гаряча копа закінчувала досудове слідство збиралась „велика копа”, яка складалась зі всіх мужів копного округу, в який входила волость, а то й декілька волостей. На великій копі проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо велика копа виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його в виконання збиралась „завита копа” – два-три члени громади, на яких покладались функції ката.
Копне судочинство поєднувало в одному органі судову, слідчу та виконавчу функції. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Основні функції щодо здійснення правосуддя покладались на військового суддю. Д.І.Яворівський у „Історії запорізьких козаків” пише: „Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, занесеними з України в Запоріжжя, які передавались з уст в уста й були освячені плином віків. Обов’язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо” Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Однак, не у всіх справах він виносив остаточне рішення. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводились, як правило, до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах паланки Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Основними джерелами кримінально-процесуального права цієї доби були Литовські статути 1529, 1566 та 1588 років.
Уже перший Литовський статут 1529 року містить положення: „Всих у великом князстве Литовском одным правом мают сужоны быти. Теж хочем и уставляем весными часы быти хованы, иж вси подданные наши так убогие, яко и богатые которого бы ряду або стану были розно одностайно тым писаным правом мають сужоны быти”. Правда реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди, а зовсім не володіли – холопи, челядь, невільники.
Процес цієї доби звався „поступком правним” та спирався на Статути, у яких біля ј статей було присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах.
Судочинство починалось за заявою заінтересованої сторони – потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред’явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову чи обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак, щодо найбільш тяжких злочинів слідство і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувались катування, додержувалася таємниця судочинства. Така форма кримінального процесу звалася „скрутинія” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, і була близька до західноєвропейського інквізиційного процесу.
Сторони мали досить широкі процесуальні права. Допускалося представництво. У Статуті 1529 року була норма, що вперше регулювала участь у суді адвокатів, які звалися прокураторами. Ним міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. У деяких справах участь прокураторів була обов’язковою. Послуги прокуратора були платні. Без них не обходився майже жоден процес, бо центральне місце у ньому займала „розмова сторін” – своєрідні судові дебати. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30-40-х роках XVII століття проходило щороку до сотні правників Яковенко Н. Бояри-шляхта із Заушшя // Старожитності. – 1991. – ч.9. –с. 13.
Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалась у судах. Вони поділялися на повні і неповні. Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ.
Доказами в кримінальному процесі були: особисте зізнання, документи, речові докази, покази свідків, присяга, жереб і „допити на муках”. Особисте зізнання було важливим лише тоді, коли не було вимушеним. Документи відігравали дуже важливе значення. Вони поділялися на публічні і приватні, однак і речові докази відігравали важливу роль.
Найбільш поширеними доказами були покази свідків свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими були, передусім, возні, що грали важливу роль у встановленні певних фактів, перевірці і забезпеченні доказів. Свідками могли бути тільки християни, „доброї слави” і повнолітні.
Друга сторона могла не допустити свідків до дачі показів, мотивуючи це тим, що вони не відповідають вимогам для свідків. Це потрібно було довести, інакше грозило покарання за наклеп. Коли ж претензії відповідали дійсності, сторона мусила подати інших свідків.
Присягу, як правило, сторона складала разом зі своїми свідками. Присягала зазвичай лише одна сторона і