В розглядуваний період, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати кримінальні справи, в основному, в межах слідчого процесу.

На початку XVIII століття процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Однак, згодом поширення набувають закриті процеси.

Особи, що виступали в судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій звались процесуальними сторонами. Сторона, що ставила вимогу іменувалась „укрівдженим”, „жалобливою стороною”, „доносителем”. Сторона, яка захищалась називалась „возваною”, ”злодійською”, „відвітною”. Особи могли мати свого представника у суді, який звався „прокуратором”, „патроном”, „адвокатом”, „повіреним”. Згідно із „Правами за якими судиться малоросійський народ” адвокат, прокуратор, повірений називається той, хто в „гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється”. За професійними адвокатами вводиться в обіг назва „присяжні повірителі”, яка була затверджена судовою реформою 1763 року. Після скасування Гетьманщини при Генеральному суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20.06.1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позовна скарга подавалась усно. Лише під час гетьманування Д.Апостола скарги стали прийматись у письмовому вигляді. З подачею позову починалась, так звана, судова „контраверсія”.

Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий