захисником доказової інформації: запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян і юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.
На наш погляд, для того, щоб захисник в повному обсязі зміг виконати свої завдання, необхідно істотно розширити його права по збиранню та закріпленню доказів.
Збирання доказів, як елемент доказування, полягає у пошуку та віднайдені джерел і носіїв доказової інформації, отриманні, а також їх закріпленні у передбаченій процесуальній формі фактичних даних.
Збирати докази можуть лише уповноважені законом особи, відповідно до ст. 66 КПК такими особами на рівні зі слідчим, органом дізнання, прокурором, судом є захисник. Однак, захисник, на відміну від органів досудового розслідування і суду, не наділений правом викликати будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій, вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність", чим суттєво звужені його процесуальні можливості. За умов існування змагального кримінального процесу очевидно, що права сторони обвинувачення і сторони захисту щодо збирання доказів необхідно урівняти.
Закріплення виявлених доказів проводиться лише такими способами і в таких формах, що встановлені КПК. Всі дії при розслідування кримінальної справи, що не передбачені Законом, необхідно вважати протиправними. Однак, при цьому ні в Законі України «Про адвокатуру», ні в КПК не вказано як процесуально оформляються ці докази та як вони передаються до кримінальної справи. В КПК відсутні норми, що зобов’язують слідчого і суд прийняти ці докази та приєднати до кримінальної справи.
У зв’язку з зазначеним, на наш погляд, слід суттєво змінити законодавство щодо проведення досудового розслідування, перемістивши основний розгляд справи в судову інстанцію, з одночасним наданням стороні захисту права проводити своє, по суті альтернативне досудове розслідування з метою отримання та закріплення доказів.
Суттєвою, на наш погляд, залишається проблема надання адвокатської допомоги особам затриманним за підозрою у вчиненні злочину та стосовно яких обрано запобіжний захід тримання під вартою.
Статтею 48 КПК передбачено, що захисник має право до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту - такі ж побачення без обмеження їх кількості та тривалості; мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру; ознайомлюватися з матеріалами, якими обгрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або
пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства - з усіма матеріалами справи; бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій - з дозволу дізнавача, слідчого. Підозрювані і обвинувачені відповідно до ст.ст. 43 та 43-1 КПК мають право мати захисника і побачення з ним до першого допиту. Про роз’яснення зазначених прав правоохоронні органи складають відповідні протоколи.
Формально законодавець нібито належно забезпечив право зазначених осіб на захист, однак на практиці ці права досить часто порушуються.
На наш погляд, для належного забезпечення права затриманих і заарештованих на захист необхідна комплексна програма розрахована на довгострокову та короткострокову перспективу.
В ідеалі необхідно створення судочинства позбавленого основних інквізиційних ознак, і перш за все поступовий перехід від таємного досудового слідства до відкритого судового розгляду справи. Однак, враховуючи, що такий шлях є досить не простим і довгим, необхідно терміново, на законодавчому рівні, забезпечити реальний захист прав осіб позбавлених волі.
Перш за все, слід передбачити, що у будь-якому випадку доставлення особи в правоохоронні органи вона повинна бути забезпечена захисником або представником. Пояснення, показання, будь-які докази отримані з порушенням даного правила повинні безумовно визнаватись недопустимими.
Участь захисника з моменту затримання і обрання запобіжного заходу має бути обов’язковою незалежно від волі підозрюваного (обвинуваченого), а всі слідчі дії в приміщенні правоохоронних органів необхідно проводити лише в спеціально облаштованих кімнатах з обов’язковим відео та аудіо записом.
В разі виявлення фактів порушення права на захист відповідальність повинні нести не тільки „стрілочники”, а керівники правоохоронних органів (начальник міськрайвідділу, начальник управління).
І саме основне, необхідно забезпечити адекватний контроль і реагування судових органів. Слід зобов’язати суди у кожному випадку виявлення грубого порушення права на захист без розгляду справи постановлювати виправдувальний вирок.
Ми вважаємо, що зазначені заходи не вимагають досить суттєвих затрат, але дадуть швидкий і якісний результат.
Література:
Закон України „Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України, 1993, № 9, ст. 62.
Закон України від 23.12.1993 р. „Про внесення змін і доповнень до окремих статей Кримінально-процесуального кодексу України з питань права на захист підозрюваного обвинуваченого і підсудного” // Відомості Верховної Ради України, 1994, № 11. ст. 49.
Закон України від 21.06.2001 р. „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” // Відомості Верховної Ради України, 2001, № 34-35, ст. 187.
Юридична