в противному випадку воно втратило б свою специфіку. Найбільші можливості переконання має стадія судового розгляду. Великий вплив на осіб, що є присутнім у судовому засіданні, і на широкі маси громадян робить гласність правосуддя. Надаючи великого значення принципу гласності судочинства, у юридичній літературі наведена така влучна цитата: «Треба не боятися суду і гласності, а тягти злочинця на суд гласності, тільки так ми цю хворобу всерйоз вилікуємо». Питання вдосконалювання гласності правосуддя належить до числа великих процесуальних проблем, що вимагають свого вирішення.
Відповідно до чинного КПК України до заходів процесуального примусу можна віднести:
привід;
обшук;
огляд;
одержання зразків для експертного дослідження;
виїмка;
освідування;
заходи, застосовані до порушників порядку судового засідання;
накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку або можливої конфіскації майна;
відсторонення обвинуваченого від займаної посади;
накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку;
відібрання у правопорушника зобов’язання про явку;
запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу (ст.981);
поміщення обвинуваченого у відповідний медичний заклад на період проведення стаціонарної експертизи (за поданням слідчого, яке погоджене із прокурором суддя виносить постанову).
затримання підозрюваного як тимчасовий запобіжний захід;
запобіжні заходи відповідно до ст. 149 КПК: підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування військової частини.
До неповнолітніх, крім зазначених запобіжних заходів, можуть застосовуватися наступні запобіжні заходи: віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, а до неповнолітнім, що виховується в дитячих установах, - віддання під нагляд адміністрації цих установ (ст. 436 КПК).
Деякі примусові заходи, що не є запобіжними заходами, можуть застосовуватися не тільки до обвинуваченого або підозрюваного, але й до інших осіб. Наприклад, привід свідка або потерпілого до слідчого, накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку, обшук, виїмка, огляд і т.д. У той же час такі примусові заходи, як затримання, відсторонення від займаної посади, накладення арешту на майно з метою наступної його конфіскації можуть застосовуватися слідчим тільки до підозрюваного або обвинуваченому. Видається очевидним, що застосування заходів процесуального примусу може мати місце тільки після прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Проведення ж тих або інших слідчих дій, які забезпечуються можливістю застосування певних примусових заходів (а в ряді випадків і самі являють собою примус) до порушення кримінальної справи, суперечить самій природі, примусовому характеру, особливій підставі державно-владного примусу, який застосовується у кримінальному процесі. Застосування певних примусових заходів до порушення кримінальної справи неминуче приведе до стирання грані між розслідуванням як особливою формою діяльності державних органів і інших дій, пов’язаними з перевіркою даних про передбачуваний і вчинений злочин. Система заходів процесуального примусу, що існує в сучасному кримінальному процесі, дозволяє максимально індивідуалізувати їхнє застосування, вимагає творчого, свідомого підходу з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винуватого й інших обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Оскільки застосування будь-якого примусового заходу пов’язане з певним обмеженням прав і свобод громадян, воно допускається тільки при реальній необхідності. Тим часом, аналіз слідчої практики показує, що це положення деякими працівниками часом не враховується. Так, у ході анкетування слідчих і суддів було поставлене питання: « Чи завжди при вирішенні питання про застосування заходів процесуального примусу Ви враховуєте, наскільки доцільно й необхідно прибігати до них?»; «Так, завжди», - відповіли 79% слідчих і 80% суддів; «Рідко» - 17,4% слідчих і 18,3% суддів; «Ніколи» -3,6% слідчих і 1,7% суддів.
Закон залишає за слідчим можливість вибору і, роблячи цей вибір, необхідно виходити не тільки з юридичних, але й, що не менш важливо, з моральних підстав, керуючись принципом гуманізму.
Підстави і процесуальний порядок обрання запобіжних заходів
Деякі учасники (суб’єкти) кримінального процесу з різних мотивів ухиляються від добровільного виконання покладених на них кримінально-процесуальним законом обов’язків або навіть протидіють здійсненню завдань правосуддя (ст.2 КПК).
Для недопущення вказаних випадків органу дізнання, слідчому, прокурору і суду дано право застосовувати до таких осіб різні заходи процесуального примусу. Це право витікає з самої природи і мети кримінально-процесуальної діяльності органів, які ведуть процес.
До заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні в кримінальних справах відносяться запобіжні заходи, які законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого або підозрюваного.
Підстави застосування (ст.148 ).
Підставою для застосування запобіжного заходу є:
наявні у кримінальній справі докази, які вказують на те: що обвинувачений, підозрюваний, підсудній, засуджений може ухилитися від слідства і суду або виконання процесуальний рішень, перешкодити встановленню істини по справі; займатиметься злочинною діяльністю;
Закон передбачає (ст.150 КПК) і обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу, ними являються:
тяжкість вчиненого злочину;
його вік;
стан здоров’я;
сімейний стан, матеріальний стан, вид діяльності;
місце проживання;
інші обставини, які характеризують особу.
До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжко хворих, вагітних жінок, одиноких матерів – такий вид запобіжного заходу, - як тримання під вартою майже не застосовується.
Мета запобіжного заходу – це перешкодити обвинуваченому:
сховатися від дізнання, слідства і суду;
встановленню істини по справі;
займатися злочинною діяльністю;
ухилитися від виконання процесуальних рішень ( вирок і т.д.).
Застосувати запобіжний захід при наявності для цього підстав – це право, а не обов’язок слідчих органів.
Якщо не має підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст.148 КПК).
Це зобов’язаня не є запобіжним заходом і його не слід плутати із