обов’язкова присутність захисника при пред’явленні обвинувачення, якщо особа не відмовляється від захисника (ст. 140 КПК України);

право обвинуваченого підсудного, його захисника ознайомитися з матеріалами справи для попереднього розгляду справи суддею ст. 237 КПК України;

право підсудного мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе під час судового розгляду (ст. 263 КПК);

право і можливість захищатися одноособово, давати пояснення, заявляти клопотання, пред’являти докази, виступати з останнім словом перед судом тощо;

оскаржувати дії осіб, які проводять дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду;

право оскаржувати вирок тощо.

Механізм вказаного права вирішується галузевим законодавством.

Отже суть цього принципу полягає в тому, що закон: поділяє згадуваних учасників сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатися, або скористатися допомогою захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися встановленим законом засобами від підозріння чи обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

З цього принципу випливають такі важливі для правосуддя і громадян положення.

Обвинувачений у кримінальному судочинстві не є безправним об’єктом владних повноважень органів слідства і суду, а суб’єктом який наділений широкими правами.

Факт пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину ще не свідчить про її вину (презумпція не винуватості). Вина має бути доведена перед неупередженим і об’єктивним судом особами, які виступають і підтримують обвинувачення.

Захисник – адвокат зобов’язаний використати всі зазначенні засоби захисту для з’ясування обставин, що виправдовують обвинуваченого або пом’якшують чи не уможливлюють його відповідальність. Він подає, крім того, обвинуваченому необхідну юридичну допомогу (консультації, поради, тощо.)

Принцип призумції невиноватості.

Цей принцип означає, що вважається невинуватою у вчиненні злочину і може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено обвинувальним вироком суду, це (ч. 1 ст. 62 Конституції України).

Юридичний зміст цього принципу полягає в слідуючих положеннях:

ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) або меншу винність, або наявність обставин, які виключають його кримінальну відповідальність;

обов’язок доказування винності обвинуваченого (тут потрібно мати на увазі підозрюваного і підсудного) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника;

заборонено перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого, домагатись його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.2 і3 ст. 22 КПК).

На обвинуваченого, його захисника не можна покладати обов’язок доводити свою невинність або меншу винність, наявність обставин, які виключають його кримінальну відповідальність, його вину мають доводити ті органи, які висунули обвинувачення. Але це не виключає правового обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, які наводяться ним на свій захист повинні бути реально дослідженими слідчим органом, прокурором і судом. Крім цього при збиранні перевірці і оцінці доказів суд та інші правоохоронні органи не вправі перекладати обов’язок доказування на інших учасників. Наприклад потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники можуть, але не зобов’язані брати участь у процесі доказування по конкретній справі.

Ч. 3 ст. 22 зазначає про заборону домагатись показань обвинуваченого