Конституційне право

ПЛАН

Природа і розвиток конституційного права

Органи виконавчої влади

Законодавчий орган та його функції

Судова влада

Статус і права суб’єкта

1. Природа і розвиток конституційного права

Великобританія має чи не найдавнішу конституційну історію. Саме в цій країні започаткували своє існування багато демократичних державно правових інститутів. Тай саме сучасне поняття демократії як політичного режиму має за першооснову британську конституційну практику. разом з тим конституційний устрій Великобританії є унікальним. Тут не існує конституції як єдиного правового акту найвищої юридичної сили або сукупності таких актів. Конституція Великобританії є політико правовим феноменом, що не має аналогів.

Основні засади державного будівництва регулюються декількома нормативними актами і, звичайно ж, традиціями. Необхідно зазначити, що основи конституційного ладу Великобританії були закладені ще в середньовіччі, і з того часу, на відміну від інших, навіть сусідніх країн, кардинально не змінювались, а лише піддались розвитку і доповненню.

Систему вищих державних органів важко порівнювати з вищими органами інших держав. В сучасному світі панує теорія Монтеск’є про розподіл влад, котрий, як не дивно не зовсім характерний для Великобританії. Три види повноважень звичайно ж існують і мають свої особливості, але не можна стверджувати, що та чи інша конкретна функція відноситься до виключної компетенції конкретного державного інституту чи органу.

Термін виконавчий є можливо не цілком вдалим, оскільки це дозволяє вважати, що функцією виконавчої влади є виконання законів, так наскільки вони мають відношення до держаної служби.

Але справжньою функцією виконавчої влади є управління політичними і адміністративними справами країни. Це є об’єктом конституційного права, щоб розглядати органи, які ці функції виконують, їхню взаємодію і відношення, які існують між членами держави і цими органами. Іншими словами, об’єктом конституційного права є визначення того, що є юридичними правами та обов’язками різних частин незалежного органу один проти одного, і проти об’єднання в цілому, і як ціле працює разом.

Як наслідок трапляється, що, хоча ми говоримо про виконавця, законодавчий орган і судову владу, ми знаходимо, що жоден з цих органів не є абсолютно обмежений до відповідних функцій.

Дійсно, особливо нещодавно хвилювання було викликане почуттям того, що виконавець почав серйозно вторгатись у сфери законодавства і судового рішення.

Едвард І в 1285 році створив парламент, який поступово перетворився у 2 палати – лордів інтелектуальних та світських, і палату громад. Право останньої було представлено для того, щоб ділити в оподаткуванні і законодавстві.

Якщо король володів незалежною владою, він повинен був бути здатний видавати закони і Джеймс І не мав таких сумнівів у втручання до проголошених відносин особистої свободи і свободи торгівлі. Петиція про право 1628 року проголосила, що такий вільний громадянин не може бути позбавлений життя чи кінцівки, чи заключний в тюрму, чи затриманий проти строків передбачених Великим Статутом і законом землі.

Парламент прагнув підтримати різницю між судовою та виконавчою владою і підпорядкувати останню контролю відносно судів загального права. Закон був не більше ніж слуга короля, його інструментом уряд.

Будучи створеним ще в середні віки парламент Великобританії пройшов складний історичний шлях. Існуючи в умовах відсутності чітких конституційних приписів стосовно своєї компетенції він має юридично необмежені законодавчі повноваження.

Цікавим є підхід до визначення структури парламенту. Парламентом вважають як сукупність монарха, Палати лордів і Палати Громад, так і саму Палату Громад як єдиний вищий державний орган. що формується на основі народного представництва.

Великобританії не притаманний принцип розподілу влад, що призвело до розширення компетенції парламенту судовими та виконавчими повноваженнями. Великий вплив на діяльність парламенту має двопартійна система. За підсумком виборів одна з партій обов’язково буде мати більшість в парламенті, а відтак, сформувавши уряд, безперешкодно впроваджуватиме свою політику.

2. Органи виконавчої влади

Важливе місце у механізмі здійснення державної влади займає уряд – Кабінет міністрів на чолі із Прем’єр-міністром. Його організація та структура винесені за рамки законодавчого регулювання.

Реальний уряд включає в себе керівників не всіх міністерств і відомств, а лише найголовніших (біля 20). Уряду як колегії всіх керівників просто не існує.

Прем’єр-міністр пропонує членів уряду на призначення монархом без участі парламенту. Вважається, що уряд має підтримку парламенту до тих пір, поки Палата общин не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання чи прямо не висловить йому недовіру. І хоча на практиці Прем’єр-міністр і очолюваний уряд можуть і надалі існувати, але їх діяльність буде паралізована. Тобто формування уряду залежить від розстановки політичних сил у Парламенті.

Допускається як колективна, так і індивідуальна відповідальність уряду. Питання про те, чи буде слідувати за висловленням недовіри одному міністру відставка всього уряду залежить від рішення Прем’єр-міністра та залежить від політичної ситуації, яка склалася у Парламенті.

Відставка Прем’єр-міністра завжди тягне за собою відставку уряду.

Глава уряду не лише керує його роботою, визначає порядок денний, але й приймає важливі урядові рішення, навіть якщо з приводу них є певні розходження між главою уряду та іншими міністрами.

Прем’єр-міністру належить останнє слово при вирішенні питання про розпуск Палати Общин (хоча офіційно вважається, що таке рішення приймає монарх). Як правило такий розпуск здійснювався при такій політичній ситуації, коли на нових виборах правляча політична сила мала можливість знову отримати більшість голосів виборців.

Силові структури перебувають під керівництвом вузького кола осіб (Прем’єр-міністр, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та верховні офіцери та