Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства та іноземці. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом .

Відповідно до ч 2. ст.18 КК України спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Загальні ознаки суб'єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм Особливої частини Кримінального кодексу України, оскільки є обов'язковими для всіх складів злочинів. У ряді випадків закон передбачає відповідальність осіб, наділених, окрім загальних ознак суб'єкта, додатковими ознаками, що характеризують відповідну особу як спеціального суб'єкта злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми Кримінального кодексу, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК.

Інколи ознаки спеціального суб'єкта вказані в окремій нормі (наприклад, поняття службової особи визначається у примітці до ст. 364).

Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями Кримінального кодексу.

За своїм змістом ознаки спеціального суб'єкта досить різноманітні. їх можна об'єднати у три великі групи:

ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб'єкта;

фізичні властивості суб'єкта;

взаємовідносини суб'єкта з потерпілим.

Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як громадянство (громадянин України, особа без громадянства чи іноземець), професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан судна тощо), участь у судовому процесі (свідок, потерпілий, експерт, перекладач), судимість.

Другу групу становлять ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров'я і працездатність суб'єкта.

До третьої групи ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб'єкта з потерпілим або іншими особами (батько, мати, усиновителі, опікуни інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить матеріально, тощо).

Суб'єкт злочину – це конкретна особа, якій притаманні певні соціальні властивості, їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, якай охоплюється поняттям „особа, яка вчинила злочин” („особа злочинця”). З поняттям „особа злочинця” пов’язано багато положень Кримінального кодексу України. Вимога враховувати особу винного є одним із загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК України).

Окремі властивості особи, яка вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст.ст. 66, 67). Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань (зокрема, питанню про звільнення від кримінальної відповідальності). Проте на відміну від ознак суб'єкта злочину, інші дані про особу перебувають за межами складу злочину, а тому не можуть бути покладені в обґрунтування кримінальної відповідальності.

Таким чином, суб'єкт злочину – це особа, яка має всі ознаки встановлені законом. Чинне кримінальне законодавство встановлює три групи ознак, які характеризують суб'єкта злочину:

Фізична особа (громадянин України, іноземці, особи без громадянства);

Досягнення особою встановленого кримінальним законодавством віку – кримінальна правосуб'єктність;

Осудність особи – здатність усвідомлювати, оцінювати свої дії та керувати ними.

Всі ознаки суб'єкта як елемента складу злочину за своїм кримінально-правовим призначенням розподіляються на загальні та спеціальні (особливі).

Загальними, обов'язковими для всіх складів злочинів, є встановлений законом вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність та осудність.

Ці загальні ознаки суб'єкта злочину властиві всім складам злочину без винятку, тому вони в статтях Особливої частини Кримінального кодексу не вказані, а винесені мовби за дужки і закріплені в ст.ст.19; 22 КК України.

Факультативними ознаками суб'єкта злочину ( властивими лише деяким складам злочинів ) є спеціальні, особливі, додаткові ознаки:

громадянство ( ст.ст. 111,114);

службова особа ( ст.ст.364-368);

військовослужбовець (ст.ст.401 -433);

фах (лікар, працівник транспорту тощо) у ст.ст. 139, 145;

член виборчої комісії (ст.ст. 157-160);

родинні стосунки (ст.ст. 164, 165);

суспільна характеристика: повторність вчинення злочину, попередня судимість, тощо.

Поняття осудності вперше у вітчизнямому кримінальному законодавстві введено з прийняттям Кримінального кодексу України 5 квітня 2001 року. Частина 1 статті 19 зазначає, що осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. К., 1996 р. Ст.19..

Отже, згідно з ч. 1 ст. 19 осудність – це психічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність – юридична передумова вини і кримінальної відповідальності, обов'язкова ознака суб'єкта злочину. Лише психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки, здатна розуміти те, що чинить, і тому може бути відповідальною за свої суспільне небезпечні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить про можливість ставити перед собою певні завдання, мету і, відповідно, розв'язувати їх і досягати бажаного результату, проявляти свою волю у цьому напрямі чи навпаки, утримуватися від необдуманих вчинків і спокус.

Осудність характеризується двома критеріями – медичним (біологічним) і юридичним (психологічним).

Медичний критерій визначає здоровий стан психіки особи, відсутність певних психічних захворювань, недоліків розумового розвитку.

Юридичний полягає в здатності особи усвідомлювати характер своїх суспільне небезпечних дій (бездіяльності) та керувати ними.

Воробей П.А. підкреслив, що взагалі осудність – це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку,