Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб'єктом злочину, він не підлягає кримінальній відповідальності, але згідно з ч. 2 ст.19 до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є кримінальним покаранням.

Закон передбачає такі види примусових заходів медичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94).

Якщо особа вчиняє злочин у стані осудності, але до винесення вироку або під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона не підлягає покаранню. До такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру (ч. З ст. 19, ст. 93). Після одужання ця особа може піддягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення її до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави, що звільняють її від кримінальної відповідальності чи покарання.

Неосудність слід відрізняти від обмеженої осудності.

Відповідно до статті 20 Кримінального кодексу України – підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під .час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства.

Обмежена осудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

В юридичній літературі вказувалось, що юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак — інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України.-К.: Юрінком. 2001.-416 с..

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 КК України визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

Положення ч. 2 ст. 20 Кримінального кодексу щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до винесення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. З ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.

Такі суспільно небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною.

Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (про перелік таких хвороб див. коментар до ст. 96). На відміну від них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічно хворий у стані абстиненції не здатний керувати своїм суспільно небезпечним діянням), але при цьому за, будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.

Досягнення встановленого законом віку —одна із загальних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18).

Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості.

Певний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягненням віку, коли під впливом сім'ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його дії можуть заподіяти шкоди іншим людям і суспільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред'являти до неповнолітнього вимоги узгоджувати свою поведінку з правилами, встановленими у суспільстві.

Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14-16 роками) пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована.

Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія,