М.С. Таганцев підкреслював, що чим складніше явище, тим пізніше виявляється у дитини здатність його усвідомлювати. Аналогічно розвивається в людині й інша умова осудності - здатність оцінювати усвідомлене, робити вибір між різними бажаннями, які згодом переходять у мотиви поведінки. Причому ці дві здатності розвиваються не одночасно і не завжди паралельно М.С. Таганцев.Русское уголовное право.-С.Пб.Д902.-Т.1.-Общая часть..

Перехід від одного вікового періоду до іншого має суто індивідуальний характер. Настання осудності не може бути наперед визначений з точністю до одного дня. Отже, чим має керуватися законодавець, встановлюючи час настання осудності? Зовсім відмовитись від нормування віку та цілком віддати вирішення цього питання судді: чи діяла дитина з розумінням чи ні? Він вважав, що законодавець не повинен дуже детально регламентувати вік і тим самим позбавляти суддю права в кожному конкретному випадку оцінити розвиток дитини, враховуючи специфічність її виховання та умов життя. Законодавець не може позитивно вирішити питання, з якого моменту в особи настає вік осудності, але він також не може залишити це питання в повній невизначеності. Законодавець може вирішити це питання шляхом винятку, а саме: встановити межу між тим віком, коли дитина за жодні проступки не карається, тобто вважається неосудною, і віком, досягаючи якого особа визнається умовно осудною.

Визначення таких строків, призведе до того, що деякі діти, передчасно розвинуті, уникнуть належних покарань, але це спростить провадження в справах неповнолітніх та позбавить юстицію від багатьох невиправданих помилок. Встановлюючи ці строки, законодавець повинен керуватися досвідом антропології та статистики: він повинен звертати головну увагу на чоловічу стать, яка зріє пізніше, ніж жіноча, і, отже, вік осудності, встановлений для чоловіків, буде придатним і для жінок. Законодавець не повинен брати до уваги усі відхилення, усі випадки ранньої зрілості чи, навпаки, запізнення розвитку, а прийти до середнього висновку на підставі найчисленніших спостережень.

Враховуючи все це, кримінальне законодавство передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини — з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.

Стаття 22 КК України визначає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. А особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 357, 389, 411, 455), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина 3 статей 354, 355, 359, 387, 409), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина 2 статей 354, 355, 359, 387, 409), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 263), терористичний акт (стаття 264), захоплення заручників (статті 148 1 358), зґвалтування (стаття 153), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 154), крадіжку (статті 188, частини 1 статей 268, 315), грабіж (статті 189, частина 2 статті 315). розбій (стаття 191, частина 3 статей 268, 315). вимагання (стаття 192, частина 1 статей 268, 315), умисне знищення або пошкодження майна (статті 198, 356, 361, 388, 410), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 284), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 285), незаконне заволодіння транспортними засобами (стаття 296), хуліганство (частини 2-4 статті 303).

Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили у віці від 14 до 16 років суспільне небезпечні діяння, не зазначені у ч. 2 ст. 22, не можуть бути суб'єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.

Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14 років, є вичерпним (при цьому у ч. 2 ст. 22 перераховано лише умисні злочини).

В історії радянського кримінального законодавства питання про мінімальний вік кримінальної відповідальності вирішувався по різному. Декретом РНК РСФСР від 14 січня 1918 року було встановлено, що відповідальність за злочини настає з 17 років.

В ст.3 Керівних засад кримінального законодавства 1919 року зазначалось, що кримінальній відповідальності і покаранню не підлягають особи віком до 14 років. Стаття 18 КК 1922 року встановила мінімальний вік кримінальної відповідальності з 16 років, а неповнолітні віком 14-16 років підлягали відповідальності лише за окремі злочини в порядку винятку, коли не можна було обмежитись примусовими заходами виховного чи медичного характеру.

Постановою Президії ВР СРСР від 31 травня 1941 року був визначений вік кримінальної відповідальності за всі злочини з 14 років. Основами кримінального законодавства 1958 року був визначений вік кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини - з 14 років. Таке ж правове визначення віку в принципі збережено і в новому КК України.

Слід зауважити, що вік кримінальної відповідальності в різних країнах дуже різниться: в Греції, Франції-13 років, в ФРН-14 років, в Швеції-15 років, в