Друга позиція. Запобіжні заходи – це процесуальні санкції. Та деякі вчені не погоджується ні з першою, ні з другою позиціями. Вони вважають, що запобіжні заходи – це специфічні превентивно-попереджувальні засоби, що охороняють інтереси кримінального провадження. Їх пряме призначення – створення найкращих умов для безперешкодного пошуку істини у справі, забезпечення реальної відповідальності винного і припинення його злочинної діяльності.

Крім запобіжних заходів застосовуються й інші заходи процесуального примусу;

1. Ті, котрі складають юридичну відповідальність і застосовуються, коли

вчиняється відповідальне правопорушення (видалення із зали судового засідання, штрафи перекладачу і спеціалісту).

2. Процесуально-примусові дії-обшук, виїмка, освідування, привід, вилучення зразків для порівняльного дослідження, а також застосування

примусових заходів медичного характеру [8,257].

Запобіжні заходи застосовуються щодо обвинуваченого і підозрюваного.

У законі прямо вказано: у виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред’явлення їй обвинувачення. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ст..148 КПК). Правда, законодавецьне пояснив, що таке винятковий випадок. Цеж поняття використовується ним у ст. 155 КПК щодо взяття під варту. Правозастосувач сам визнає (або ні) ті чи інші обставини як виняткові.

Обрання запобіжного заходу спрямовані на подолання певних перешкод, що їх створює обвинувачений або підозрюваний. Запобіжні заходи характеризуються особливою цілеспрямованістю. Вони обираються з метою перешкодити обвинуваченому:

- скритися від дізнання, досудовогослідства або суду;

- перешкодити встановленню істини по кримінальній справі;

- займатися злочинною діяльністю, а також

- для забезпечення виконання вироку.

Обрання запобіжних заходів з іншою метою – грубе порушення законності.

Таким чином, закономірно зробити висновок: Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, що застосовуються органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках – до підозрюваного, що спричиняють на останніх певний психологічний вплив або обмежують їх особисту свободу, з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду, заважати їм встановленню істини у кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.

Розділ 2. Процесуальний порядок застосування запобіжного заходу взяття під варту

Взяття під варту – це найсуворіший запобіжний захід. Він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК. Проблема застосування у якості запобіжного заходу взяття під варту знайшло своє відображення у монографічних роботах вчених – процесуалістів1 та у підручниках2.

Варто зазначити, що оскільки взяття під варту (або як його ще називають арешт) є найсуворішим із запобіжних заходів то його застосування має додаткові гарантії дотримання прав громадян, додаткові умови його застосування. Особа, взята під варту, фізично ізолюється від суспільства і тримається під охороною.

Значення застосування попереднього ув’язнення визначається перш за все тим, що воно є найбільш ефективним запобіжним заходом з точки зору можливості досягнення мети, що ставляться перед ним/

Якщо при обранні запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, велике значення має психологічний характер їх впливу на поведінку обвинуваченого (підозрюваного), то при взятті під варту на перший план виступає фізичне обмеження волі, у результаті якого різко знижається можливість скритися від слідства і суду, перешкодити здійсненню завдань кримінального судочинства і продовжити злочинну діяльність.

Оскільки взяття під варту пов’язане із суттєвими обмеженнями особистісної свободи, то застосовувати цей запобіжний захід у суворій відповідності з законодавством.

У КПК зазначено, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочин, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК).

Винятковими обставинами можна вважати, наприклад, відсутність постійного місця проживання у обвинуваченого, порушення ним запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкоджання встановленню істини у справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі ( ч2,3 ст. 390 КПК).

У законі закріплена ще одна умова застосування запобіжного заходу, що аналізується. Згідно із ст. 434 КПК взяття під варту неповнолітніх повинне мати винятковий характер.

При обранні у якості запобіжного заходу взяття під варту повинні затримуватися вимоги ст. 14 КПК. Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення.

Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.

До недавнього часу однією з гарантій дотримання законності при обрані у якості запобіжного заходу взяття під варту було санкціонування його прокурором, який при вирішенні питання про санкцію зобов’язаний був ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що містять підстави для взяття під варту, і в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого, а неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого у всіх випадках.

Згідно з ч. 2 ст. 29 КПК Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду