Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

Погляди різних вчених-процесуалістів стосовно класифікації доказів різні:

Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:

показання свідка;

показання потерпілого;

показання підозрюваного;

показання обвинуваченого;

висновок експерта;

речові докази;

протоколи слідчих та судових дій;

протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

інші документи.

“Названі засоби доказування слід вважати саме доказами, а не їх джерелами. Помилкове йменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, “докази встановлюються речовими доказами”, або “джерела доказів є … речові докази”, що утворює нонсенс – “джерелами доказів є докази” [14].

2. Розуміння “фактичних даних” як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судді оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи-таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксо-ваними в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер-пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер-та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказів Така назва здається в цілому правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації [12].

2. Історичні форми кримінального процесу

"Надзвичайно важливою ланкою передбачуваної судово-правової реформи повинно бути рішуче зміцнення незалежнос-ті суду і підвищення ефективності слідства, виведення його із сфери якого б то не було відомчого впливу. ... Об'єктивне слідство, сильний захист і незалежний суд — ось триєдина формула соціалістичного правосуддя", — підкреслювалося в постанові З'їзду народних депутатів СРСР "Про основні на-прями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР"1. З'їзд дору-чив Верховній Раді СРСР забезпечити проведення судової ре-форми до середини 1990 р., щоб "створити справді незалежну і авторитетну судову систему, розглянувши можливість вико-ристання такої демократичної форми судочинства, якою є суд присяжних" [13].

Юристи — вчені й практики, інші громадяни висловлюють багато різноманітних пропозицій щодо реформи радянських слідчих і судових органів, усього судочинства, особливо кримі-нального, оскільки воно найбільш істотно зачіпає права і сво-боди людини. При цьому не завжди враховуються історія роз-витку кримінального процесу й місце в ній радянського кримі-нального судочинства, його історична форма. У зв'язку з цим небезкорисно дати хоч би короткий огляд історичних форм кримінального процесу та їх застосування в сучасних дер-жавах.

Поняття "кримінальний процес" вживається в чотирьох значеннях: діяльність органів і осіб, яка стосується порушен-ня, розслідування, судового розгляду та розв'язання кримінальних справ; галузь права (кримінально-процесуальне пра-во), що регулює цю діяльність; правова наука, яка вивчає цю діяльність і галузь права, що її регулює; навчальна дисциплі-на, у ході викладання якої студенти вивчають кримінально-процесуальну діяльність, кримінально-процесуальне право і теорію кримінального процесу.

Відповідно до чотирьох класових соціально-економічних формацій розрізняють чотири типи кримінального процесу (в усіх його аспектах): рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави.

Перший з них захищав інтереси рабовласників, другий — феодалів, третій — буржуазії, тобто інтереси експлуататор-ських класів. І тільки соціалістичний кримінальний процес, який виник після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, покликаний захищати інтереси всіх трудящих, а в умовах загальнонародної держави — інтереси всього народу.

Є три історичні форми кримінального процесу: 1) обвину-вальний (змагальний); 2) інквізиційний (розшуковий); 3) змі-шаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювалися одна одною. Водночас вони продовжують співіснувати в сучасному суспіль-стві. Поєднання історичного типу й історичної форми кримі-нального процесу називається видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, фео-дальний чи буржуазний обвинувальний процес. При цьому, звичайно, в різних історичних типах держав одна й та ж фор-ма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої моди-фікації, зберігаючи принципову, вихідну основу побудови. Роз-глянемо це питання докладніше.

Обвинувальний (змагальний) кримінальний процес. Ця форма називається обвинувальною тому, що порушення спра-ви й увесь її дальший хід визначаються діями, зусиллями, іні-ціативою обвинувача (звичайно потерпілого), залежать від нього. Суд починає розгляд справи тільки на прохання обви-нувача. Згідно з цим обвинувальний процес зводиться в основ-ному до розгляду справи в судовому засіданні. Розслідування справи до суду майже зовсім не ведеться, оскільки збирання доказів та їх подання в суд лежить на сторонах обвинувачен-ня і захисту.

За рабовласницького ладу обвинувальний кримінальний процес у розгорнутому вигляді існував під час рабовласниць-кої демократії, зокрема в Стародавній Греції в VI і V ст. до н. є. (геліея, суд геліастів) і в Стародавньому Римі до II ст. н. є.