У суді геліастів головою був архонт (він і скликав його з 501 засідателем або більше). Склад судової колегії в Стародав-ньому Римі: претор або його помічник — квестійний суддя в ролі голови і від 32 до 75 засідателів. Щодо державних злочи-нів обвинувачення представляв і підтримував публічний обви-нувач, якого обирали громадяни.

В Греції засідателі голосували, опускаючи в урну камінці, черепашки чи боби; білі — на виправдання, чорні — на засу-дження; у Римі — таблички з одним із таких позначень: С (засуджую), А (виправдую), або NL (не ясно).

Основними джерелами доказів були показання свідків і ви-знання обвинуваченим своєї вини. Допускалися також речові докази та документи.

Обвинувальний процес існував і в феодальних державах у період раннього феодалізму, але мав істотні відмінності порів-няно з обвинувальним процесом рабовласницьких держав: 1) суддею був сам феодал або його уповноважений (феодал мав прибуток від правосуддя у вигляді судових зборів і штра-фів); 2) найважливішими складовими частинами процесу були судовий поєдинок (у Київській Русі він називався "поле") й ордалії ("суд божий"), тобто випробування водою, вогнем і за-лізом, а також релігійна присяга (клятва); 3) участь у процесі "співприсяжника", який не давав суду показань по суті спра-ви, а тільки підкріплював під присягою твердження тієї сторо-ни (обвинувача чи обвинуваченого), яка його виставила.

Обвинувальний процес будувався так. Попереднього слідства не було. Обвинувач, звернувшись безпосередньо в суд, викладав перед ним свою скаргу (причому вимагалася певна, твердо встановлена законом або звичаєм формула об-винувачення). Потім в обвинуваченого з'ясовували, чи визнає він обставини, викладені обвинувачем. Якщо обвинувачений їх визнавав, розбір закінчувався і судді виносили вирок, а якщо заперечував, судді починали вивчення доказів і допит свідків. Обвинувач представляв суду своїх свідків, обвинувачений — своїх. Кожна сторона мала право спростовувати показання свідків протилежної сторони. Після вичерпання всіх доказів і заключних слів сторін суд виголошував вирок.

Обвинувальний процес, модель якого подібна до описаної вище, існує й у багатьох сучасних буржуазних державах. Кла-сичним зразком обвинувального (змагального) процесу є кри-мінальний процес Англії та США.

Інквізиційний (розшуковий, слідчий) кримінальний про-цес зародився ще в імператорський період Риму, з установлен-ням диктатури цезарів, більшість яких відзначалася надзви-чайною жорстокістю (наприклад, Калігула і Нерон). Процес, особливо коли він стосувався державних злочинів (точніше злочинів проти особи імператора), став таємним і письмовим. Провадження кримінальної справи значною мірою перейшло від сторін до суду. Катування вважалося звичайним засобом одержання показань і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян і поширювалось на обвину-вачених.

У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з'являтися в феодальних державах уже в XIII ст., коли пану-вала обвинувальна форма. З'явився так званий розшук, який проводився з ініціативи агентів королівської влади. Інквізицій-ний процес широко застосовувався і в період раннього серед-ньовіччя в канонічному праві, церковними судами в справах про єресі [11].

Остаточного оформлення і розквіту ця форма кримінально-го процесу набула в феодальних централізованих, абсолютист-ських державах.

У Франції, наприклад, інквізиційний процес у заверше-ній формі встановився в XVI ст. (ордонанс Людовіка XIV 1670 р.), цілком витіснивши обвинувальний процес.

В Росії інквізиційний процес виник у XV ст. й застосову-вався переважно в справах про розбій, проти "лихих людей". У XVIII ст., за Петра І, він повністю замінив обвинувальну форму процесу.

Інквізиційний процес являв собою попереднє розслідуван-ня. Судовий розгляд і винесення вироку були по суті його до-повненням. Попереднє розслідування поділялося на загальне і спеціальне. Загальне (генеральне) попереднє розслідування передувало пред'явленню обвинувачення. Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавив-ши будь-якої можливості захищатися. Допитували його в по-рядку так званого сумарного допиту, тобто без пред'явлення йому обвинувачення. Суддя-слідчий (інквірент) був повновладним господарем розслідування. Спеціальне попереднє розслі-дування було наступною стадією. Тут уже фігурував обвину-вачений, якому пред'являлось обвинувачення, і провадився до-пит по суті тих фактів, які йому інкримінувалися.

Обвинувачений був не суб'єктом, а зовсім безправним об'-єктом процесу. Протягом усього розслідування до обвинуваче-ного з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину (а також до свідків) могло застосовуватися катування. Обви-нувачений зобов'язаний був давати показання. В разі відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покаран-ня за основний злочин, його карали "за неправду і непокір-ність".

Після попереднього розслідування справу розв'язував суд на основі спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися письмові матеріали розслідування і з них ро-билися виписки (витяги).

Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення обвинуваченого від відпо-відальності, а залишення питання про винність відкритим. Об-винувачений залишався підозрюваним з різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких зло-чинів — позбавлявся волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати в Сибір.

До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його за-судження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хитро-мудрі й жорстокі. "У книгах, які замінювали у Франції кодекс, зустрічаються тільки ці жахливі слова — підготовче катуван-ня, попереднє катування, ординарне катування, екстраорди-нарне катування, катування із застереженнями щодо доказів, катування без застережень про них, катування в присутності двох радників, катування в присутності лікаря, хірурга, кату-вання, яке застосовується до жінок і дівчат, якщо тільки вони не вагітні. Здається, що всі ці книжки написані катом", — пи-сав Вольтер у 1777 р. [12] Такими самими терористичними були закони й інших феодальних держав, зокрема кримінально-судове Уложення імператора