Можна було б навести безліч прикладів жорстокості й не-людськості середньовічної юстиції. У Саксонії, наприклад, суд-дя Карпцов підписав понад 20 000 смертних вироків. Інший суддя відправив на вогнище понад 700 чоловік [10].

Величезної шкоди завдали процеси про відьом. "У христи-янській Європі не було суду, який протягом цілих п'ятнадцяти століть не бруднив би себе дуже часто такими юридичними вбивствами... серед християн було більше ста тисяч жертв цієї ідіотської й варварської юриспруденції...", — зазначав Вольтер [13].

Головне судилище "священної інквізиції" розташовувалось у невеликому голландському містечку Оуде Ватер (в перекла-ді — "стара вода"). Тут і досі є терези, зроблені більш як чотири століття тому. На них у XV—XVIII ст. зважували жі-нок, яких обвинувачували в чаклунстві. У XVI ст., коли Ні-дерланди підкорялися іспанській короні, імператор Карл І ви-дав особливий указ, щоб жінок, запідозрених у чаклунстві, зважували тільки в Оуде Ватер. Вважалося, що відьма разом з помелом має важити не більш як 49,5 кг, інакше вона не змо-же вилетіти через димар. Останнє вогнище, на якому спалили "відьму", палало на площі в Оуде Ватер у 1782 р.

Інквізиційний процес був письмовим і таємним. З цього приводу Вольтер зазначав: "Хіба правосуддю треба бути таєм-ним? Приховуватися годиться тільки злочину"4. Його цікаві зауваження не втратили актуальності й досі: "Меч правосуддя в наших руках, але притуплювати його ми повинні частіше, ніж загострювати"; "Карайте, але не карайте сліпо. Карайте з користю. Якщо правосуддя зображується з пов'язкою на очах, то треба, щоб розум був його поводирем" [11].

Важлива риса інквізиційного кримінального процесу — па-нування теорії формальних (або легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності кожного виду джерел доказів ви-значалися законом. Основним доказом, достатнім для засу-дження, "царицею доказів" вважалося визнання обвинуваче-ним своєї вини у вчиненні злочину, а саме для здобуття цього доказу й застосовувалися різні катування. Одностайні пока-зання двох свідків вважалися повним доказом. Показання свідків розцінювалися залежно від особистості свідка. Наприк-лад, у "Кароліні" читаємо, що "остаточне засудження будь-ко-го до кримінального покарання повинне здійснюватися на підставі його власного зізнання" (ст. 23); "якщо злочин засвід-чать щонайменше два чи три гідних довір'я добрих свідки, які дають показання на основі знання істини, то кримінальне су-дочинство має бути завершене відповідним винесенням виро-ку" (ст. 67).

У "Воїнському статуті" Петра І наголошувалося: "Коли хто визнає, що він винен, тоді подальше доказування не потрібне, бо власне зізнання є найкраще свідчення в світі". Про те, які свідки вважаються кращими, в ньому говорилося так: "Це слово кращі свідки розуміється, що свідок чоловічої статі біль-ше від жіночої, і знатний більше від незнатного, учений від невченого і духовний від світської людини поважним буває".

Інквізиційний процес лишив після себе недобру пам'ять в історії людства. У Франції його було скасовано під час буржу-азної революції 1789—1794 рр., в інших країнах Західної Єв-ропи — в основному після буржуазних революцій 1848 р., в Росії — судовою реформою 1864 р. Але в епоху імперіалізму інквізиційний процес фактично або юридично відродився у фа-шистських і профашистських, з диктаторськими, терористич-ними режимами, державах. Вдаються до катування в багатьох місцях і в наш час.

Змішана (або континентальна) форма кримінального процесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789— 1794 рр. Свого класичного законодавчого виразу вона набрала в Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. за Наполеона І й пізніше була сприйнята всіма континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р., коли було затвер-джено Статут кримінального судочинства, державами Латин-ської Америки, Азії й Африки. Вона застосовується й нині.

Модель змішаної форми процесу така. Розслідують кримі-нальні справи поліція й слідчий суддя, який входить до складу суду і формально не залежить від прокурора. Кримінальне пе-реслідування (кримінальний позов) обвинуваченого перед слід-чим суддею здійснює прокурор. Він наділений повноваження-ми, які забезпечують його вплив на хід розслідування справи. На попередньому розслідуванні обвинувачений має ряд проце-суальних прав, але в цілому воно будується за схемою інквізи-ційного процесу. Коли ж справа надходить до суду, вона розг-лядається гласно й усно, діє принцип безпосередності, зма-гальності, вільної, за своїм внутрішнім переконанням, оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на захист. У судо-вому засіданні прокурор чи інша особа, що виступає як обви-нувач, і підсудний — формально рівноправні сторони. Справи про найбільш небезпечні кримінальні вчинки розглядаються з участю присяжних.

Кримінальний процес сучасних соціалістичних держав в ос-нові своїй також змішаний, тобто слідчо-судовий. Не виключе-но, що згодом, у ході історичного розвитку, в соціалістичному кримінальному процесі буде використовуватись і обвинуваль-на (змагальна) форма кримінального процесу.

"Таким чином, — зазначав І. Я. Фойницький, — історія кримінального процесу розпадається на три основних періоди: 1) підпорядкування державного начала приватному; 2) погли-нення державним началом не тільки приватного начала, а на-віть особистості взагалі й зведення процесу до безособового провадження; 3) забезпечення в процесі прав і участі