підлягають дослідженню учасниками процесу наряду з іншими матеріалами кримінальної справи.
Пленум Верховного Суду України в постанові №3 від 31 березня 1989 року зі змінами, внесеними Постановою ПВС України №13 від 25.12.92 та №12 від 3.12.97 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», дає такі роз'яснення: «При відданні обвинуваченого до суду необхідно з'ясувати, чи вжито заходів до забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і чи заявлено цивільний позов. Якщо особа, що провадить дізнання, або слідчий не вжили зазначених заходів, суддя при попередньому розгляді справи приймає рішення про накладення арешту на майно обвинуваченого і виконання його доручають судовому виконавцеві. У разі, коли заходи по відшуканню й арешту майна обвинуваченого не можуть бути вжиті безпосередньо судом, суддя вправі зобов'язати відповідні органи вжити належних заходів до такого забезпечення»[10].
Зауважимо, що арешт може бути накладений тільки на майно обвинуваченого, підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії (батьки, опікуни, піклувальники, організації - власники джерел підвищеної небезпеки тощо). Питання про те, чи належить майно обвинуваченому, підозрюваному або відповідачеві, вирішується відповідно до норм цивільного законодавства, положень шлюбного контракту та Кодексу про шлюб та сім'ю:
майно, нажите чоловіком та дружиною під час шлюбу, є їх
спільною сумісною власністю з рівними правами щодо володіння;
майно, яке належало чоловіку або дружині до вступу в шлюб, а
також отримане ними під час шлюбу в порядку дарування,
спадкування, - особиста власність чоловіка або дружини. До
особистої власності належать гонорари, премії та виграші[3, с.
147].
Заяви осіб про звільнення майна від арешту (виключення з опису) являють собою цивільно-правовий спір і розглядаються за
правилами цивільно-процесуального законодавства. В такому ви падку заявник доводить сам своє право власності на ту або іншу річ (надає шлюбний контракт, заповіт або інші юридичні документи та докази).
Накладення арешту на вклади. Для з'ясування наявності вкладів обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запроси ти від керівника банківської установи відомості про це.
Згідно зі статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на їх письмову ви-могу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності.
Вимога на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
бути викладена на бланку державного органу встановленої
форми;
бути надана за підписом керівника державного органу (чи його
заступника), скріплена гербовою печаткою;
містити посилання на підстави та норми закону, відповідно до
яких державний орган має право на отримання такої інформації.
Таке правило слушне щодо органу дізнання. Постанови слідчого
мають юридичну силу з моменту прийняття їх слідчим і затверд-
женню керівниками міліції не підлягають. Інформація про
вклади має негайно і беззаперечно надаватись по першій вимозі
слідчого [3, с. 146].
У разі накладення арешту на грошові вклади провадження будь-яких операцій по них припиняється.
Накладення арешту на кошти та інші цінності фізичних чи
юридичних осіб, що знаходяться в банку, згідно зі статтею 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснюється виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого. Така постанова слідчого обов'язкова для виконання. В необхідних випадках слідчий може скласти протокол попередження про кримінальну відповідальність за розтрату майна, на яке накладено арешт.
Згідно зі статтею 182 КК України утаювання майна, що підлягає конфіскації, карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.
Утаювання або розтрата майна, на яке накладено арешт або яке і описано, вчинені особою, якій це майно ввірено, - карається позбавленням волі на строк до одного року, або виправними роботами на той само строк, або штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати[3, с. 524].
У разі відсутності майна, яке підлягає опису, слідчий складає про це протокол[8, с. 576].
Таким чином, підводячи підсумки по даному питанню слід зазначити, що арешт майна являє собою процесуальну дію, метою проведення якої є забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.
Особами, у власності яких перебуває майно, на яке накладається арешт можуть бути: обвинувачений; підозрюваний; особи, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.
Арешт на майно може бути накладений по мотивованій поставі органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, в якій зазнається підстави арешту і мета його проведення.
Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом.
Не підлягають описові предмети першої необхідності, що
використовуються особою, в якої провадиться опис, і членами ЇЇ родини. Утаювання або розтрата майна, на яке накладено арешт або яке і описано, вчинені особою, якій це майно ввірено.
РОЗДІЛ 2.
ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЇ «НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО»
В юридичній літературі досить часто обговорювалися та обговорюються питання, які стосуються підвищення ефективності проведення такої процесуальної дії як накладення арешту на майно.
Аналіз поглядів науковців свідчить про різні спектри їхнього дослідження. Намагання одних зосередженні на визначення найбільш оптимального моменту, з якого можливе накладення арешту на майно[11, с. 5]. Погляди ж інших пов'язані з підвищенням якості професійного проведення даної процесуальної дії шляхом