Судове представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність дієздатних суб'єктів від імені і в захист прав і інтересів сторін, що охороняються законом, третіх осіб, заявників і інших зацікавлених у справі осіб. Особи, від імені яких здійснюється процесуальна діяльність, називаються тими, хто представляються, особи, що здійснюють вказану діяльність, – представниками.

Як видно з визначення, судове представництво характеризується трьома ознаками [22, 75].

По-перше, воно здійснюється від імені певних осіб, що беруть участь в справі. Представники здійснюють їх процесуальні права і виконують їх процесуальні обов'язки. Повноваження представників носять завжди похідний характер. Самі особи, що беруть участь в справі, не позбавляють себе всього об'єму наданих їм процесуальних прав і обов'язків, а тільки наділяють ними представників. Тому участь в цивільному процесі представника сторони, третьої особи не позбавляє їх можливості самостійно брати участь в судовому розгляді поряд з повіреним (ст. 43 ЦПК) [19].

По-друге, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах тих, що представляються. Сам представник, беручи участь в справі, не набуває для себе яких-небудь благ. Всі правові наслідки його дій торкаються осіб, що представляються ним.

По-третє, судовий представник діє в цивільному процесі в межах наданих йому повноважень. Він може здійснювати тільки такі процесуальні дії, на які йому дане відповідне право.

Судове представництво за змістом може бути ширшим за діяльність особи, яка представлена, якщо здійснюється кваліфікованим представником: юрисконсультом, адвокатом. Її зміст складає надання особі, яка представлена, допомоги в здійсненні тих або інших процесуальних дій і безпосередні дії представника по захисту прав і інтересів громадян і організацій при розгляді цивільної справи судом першої інстанції, при розгляді скарг, протестів касаційними і наглядовими інстанціями.

Судове представництво можливе по будь-якій цивільній справі не тільки в позовному провадженні, але і у провадженні у справах, виникаючих з адміністративно-правових відносин, і в особливому провадженні.

Розділ 2. Види процесуального представництва

2.1. Класифікація процесуального представництва

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах; законне, статутне і добровільне; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське); законне, договірне, громадське і офіційне; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське; факультативне і обов'язкове; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне) та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками – одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв – за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється [21, 151].

Неоднозначність у визначенні видів процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 110 ЦПК [19] «Види представництва» прямо ці види не називає, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК [19] називається третій вид – законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. 110 ЦПК [19], представництвом громадян.

У процесуальній літературі класифікація судового представництва на види здійснюється за різними критеріями.

Передусім потрібно звернутися до ст. 110 ЦПК [19], яка називається «Види представництва», але, як уже відмічалося, безпосередньо види представництва, існуючі в цивільному процесі, не визначає. Проте аналіз цієї статті дає можливість зробити висновок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді [3, 158]:

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК) [19];

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19].

У процесуальній літературі дану класифікацію умовно називають легальною класифікацією. Такий розподіл є обґрунтованим, оскільки кожний з вказаних видів судового представництва має певні особливості, передбачені чинним процесуальним законодавством (ст. ст. 100-111 ЦПК) [19].

По ступеню обов'язковості і юридичного значення волевиявлення осіб, права і інтереси яких вимагають захисту, можна виділити [3, 158]:

а) обов'язкове представництво, для виникнення якого не потрібна згода особи, права і інтереси якого захищаються в суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представництва по основах його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво ділиться на договірне і законне.

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, – представництво громадян і представництво юридичних осіб, – має загальний характер і не узгоджується з їх можливою конкретною правосуб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють [21, 152].

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом