Враховуючи сказане, вважаємо, що необхідні основи для здійснення громадськими організаціями, крім профспілок, представницьких функцій в суді відсутні, а положення, закріплене п. 3 ст. 112 ЦПК [19], потрібно визнати що не відповідає правовій природі і основним принципам інституту судового представництва в цивільному судочинстві.

Отже, договірне представництво виникає тільки по волі громадянина, організації і при згоді представника захищати їх інтереси в суді. Цей вид представництва отримав назву договірного, оскільки в його основі лежить договір між конкретною особою і представником, внаслідок якого представник отримує повноваження на ведення справи в суді. У взаємовідносинах між громадянами судове представництво виникає на основі договору доручення. Представництво від імені юридичних осіб часто здійснюється на основі трудового договору. Юрисконсульт, поступаючи на роботу, укладає трудовий договір з організацією, що покладає на нього в числі інших обов'язків виконання функцій представника.

Згідно ст. 48 ЦПК [19] справи недієздатних осіб ведуть їх законні представники. Психічно хворі, недоумкуваті, визнані у встановленому порядку недієздатними, і неповнолітні не можуть призначити свого представника. Тому їх представники придбавають повноваження внаслідок прямої вказівки закону. Звідси, власне, і виникає назва даного виду представництва. Але норми права не просто встановлюють представництво від імені недієздатних, а зв'язують його виникнення з певними юридичними фактами [22, 78]:

а) представництво внаслідок батьківських відносин. У відповідності зі ст. 53 КпШС України батьки є представниками неповнолітніх дітей на основі факту спорідненості. Вони виступають в захист їх прав і інтересів у всіх установах, в тому числі судових, без особливого на те повноваження. До цього ж виду відноситься і представництво всиновлювачів від імені усиновлених;

б) представництво на основі адміністративного акту створюється для захисту прав і інтересів неповнолітніх дітей, що не мають батьків, повністю або частково недієздатних громадян, а також осіб, хоч і дієздатних, але, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Уповноважені органи держави призначають таким особам опікунів. Згідно ст. 135 КпШС України опікуни виступають в захист прав і інтересів підопічних у всіх установах, в тому числі і судових, без особливого повноваження. Осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми (якщо у справі вони повинні брати участь як сторона або третя особа), представляють опікуни, призначені для охорони майна, що належить ім. Точно так само вирішується питання про представництво спадкоємців у випадках, коли спадщина не прийнята, а в суді збуджена справа по позову кредиторів спадкодавця. Представником спадкоємців буде опікун, призначений для охорони майна.

Суспільне представництво здійснюється громадськими організаціями по захисту інтересів їх членів і інших осіб. Вказане представництво по основах виникнення займає щось середнє між договірним і законним. У ньому виявляється і воля їх інтересів на захист, і відома самостійність самої організації. Вступаючи в її члени, громадянин тим самим, виражає згоду на представництво нею його інтересів, бо в статуті організації або положенні про неї передбачається можливість такого представництва. Разом з тим громадська організація бере участь в цивільному процесі по своєму розсуду. Тому для участі її в справі як представник не потрібно повноважень від громадянина.

Розділ 3. Повноваження процесуального представника

3.1. Процесуальне становище процесуального представника

Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь в справі (ст. 98 ЦПК) [19]. Незважаючи на це, деякі автори вважають це рішення законодавця неправильним, об?рунтовуючи свою точку зору тим, що представники діють в захист інтересів особи, яку представляють, і тільки від його імені, а тому вони не мають юридичної зацікавленості в справі, їх процесуальні права зумовлені об'ємом прав особи, хто представлений, а це означає, що дії, які вони виконують в процесі, не носять самостійного характеру. Інші вчені на основі аналізу ознак, що характеризують осіб, що беруть участь в справі, включають до їх складу і представників. Цей висновок є, з точки зору Комарова В.В., більш переконливим. Твердження про те, що представники не мають юридичної зацікавленості в справі, представляється необ?рунтованим. У судових представників відсутня особиста зацікавленість в справі, однак вони зацікавлені в тому, щоб суд виніс рішення на користь особи, хто представлений ними. Зацікавленість представників зумовлена лежачим на них обов'язком надати правову допомогу особі, хто представлений в захисті суб'єктивних прав і інте­ре­сів, що охороняються законом і носить процесуально-правовий характер [3, 170].

Згідно із законом судові представники мають комплекс самостійних процесуальних прав і обов'язків нарівні з іншими суб'єктами, що є особами, що беруть участь в справі (ст. 99 ЦПК) [19]. За невиконання своїх процесуальних обов'язків вони можуть бути притягнуті до відповідальності (ст. 117 ЦПК) [19]. Наприклад, ст. 16 Закону України «Про адвокатуру» [5] передбачає, що рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне попередження; припинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на термін до одного року; анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Непереконливий і той аргумент, що представники не можуть бути віднесені до осіб, що беруть участь в справі, оскільки вони діють в процесі не від свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищаються в суді. Правове становища будь-якого з учасників процесу має певні особливості, тому дану обставину потрібно розглядати лише як специфіку процесуального становища судового представника. Представники, незважаючи на те, що діють від імені