У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з'являтися в феодальних державах уже в XIII ст., коли пану-вала обвинувальна форма. З'явився так званий розшук, який проводився з ініціативи агентів королівської влади. Інквізицій-ний процес широко застосовувався і в період раннього серед-ньовіччя в канонічному праві, церковними судами в справах про єресі.

Остаточного оформлення і розквіту ця форма кримінально-го процесу набула в феодальних централізованих, абсолютист-ських державах.

У Франції, наприклад, інквізиційний процес у заверше-ній формі встановився в XVI ст. (ордонанс Людовіка XIV 1670 р.), цілком витіснивши обвинувальний процес.

В Росії інквізиційний процес виник у XV ст. й застосову-вався переважно в справах про розбій, проти "лихих людей". У XVIII ст., за Петра І, він повністю замінив обвинувальну форму процесу.

Інквізиційний процес являв собою попереднє розслідуван-ня. Судовий розгляд і винесення вироку були по суті його до-повненням. Попереднє розслідування поділялося на загальне і спеціальне. Загальне (генеральне) попереднє розслідування передувало пред'явленню обвинувачення. Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавив-ши будь-якої можливості захищатися. Допитували його в по-рядку так званого сумарного допиту, тобто без пред'явлення йому обвинувачення. Суддя-слідчий (інквірент) був повновлад-

ним господарем розслідування. Спеціальне попереднє розслі-дування було наступною стадією. Тут уже фігурував обвину-вачений, якому пред'являлось обвинувачення, і провадився до-пит по суті тих фактів, які йому інкримінувалися.

Обвинувачений був не суб'єктом, а зовсім безправним об'-єктом процесу. Протягом усього розслідування до обвинуваче-ного з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину (а також до свідків) могло застосовуватися катування. Обви-нувачений зобов'язаний був давати показання. В разі відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покаран-ня за основний злочин, його карали "за неправду і непокір-ність".

Після попереднього розслідування справу розв'язував суд на основі спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися письмові матеріали розслідування і з них ро-билися виписки (витяги).

Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення обвинуваченого від відпо-відальності, а залишення питання про винність відкритим. Об-винувачений залишався підозрюваним з різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких зло-чинів — позбавлявся волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати в Сибір.

До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його за-судження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хитро-мудрі й жорстокі. "У книгах, які замінювали у Франції кодекс, зустрічаються тільки ці жахливі слова — підготовче катуван-ня, попереднє катування, ординарне катування, екстраорди-нарне катування, катування із застереженнями щодо доказів, катування без застережень про них, катування в присутності двох радників, катування в присутності лікаря, хірурга, кату-вання, яке застосовується до жінок і дівчат, якщо тільки вони не вагітні. Здається, що всі ці книжки написані катом", — пи-сав Вольтер у 1777 р.1 Такими самими терористичними були закони й інших феодальних держав, зокрема кримінально-судове Уложення імператора "Священної Римської імперії гер-манської нації" Карла V (1532 р.), відоме в історії під назвою "Кароліна", розділ "Воїнського статуту" Петра І (1716 р.) "Ко-ротке зображення воїнських процесів або судових спорів". "Коли пригадуєш, скільки жахів сталося внаслідок самих зако-нів, то завмирає серце й тремтить рука, — зауважує Воль-тер. — Тоді з'являється бажання, щоб будь-який закон був скасований і щоб не було інших законів, крім совісті й здоро-вого глузду магістратів. Але хто поручиться, що ця совість і цей здоровий глузд не помиляються? Чи не лишається тільки здіймати очі до неба й оплакувати людську природу?"1

Можна було б навести безліч прикладів жорстокості й не-людськості середньовічної юстиції. У Саксонії, наприклад, суд-дя Карпцов підписав понад 20 000 смертних вироків. Інший суддя відправив на вогнище понад 700 чоловік.

Величезної шкоди завдали процеси про відьом. "У христи-янській Європі не було суду, який протягом цілих п'ятнадцяти століть не бруднив би себе дуже часто такими юридичними вбивствами... серед християн було більше ста тисяч жертв цієї ідіотської й варварської юриспруденції...", — зазначав Вольтер3.

Головне судилище "священної інквізиції" розташовувалось у невеликому голландському містечку Оуде Ватер (в перекла-ді — "стара вода"). Тут і досі є терези, зроблені більш як чотири століття тому. На них у XV—XVIII ст. зважували жі-нок, яких обвинувачували в чаклунстві. У XVI ст., коли Ні-дерланди підкорялися іспанській короні, імператор Карл І ви-дав особливий указ, щоб жінок, запідозрених у чаклунстві, зважували тільки в Оуде Ватер. Вважалося, що відьма разом з помелом має важити не більш як 49,5 кг, інакше вона не змо-же вилетіти через димар. Останнє вогнище, на якому спалили "відьму", палало на площі в Оуде Ватер у 1782 р.

Інквізиційний процес був письмовим і таємним. З цього приводу Вольтер зазначав: "Хіба правосуддю треба бути таєм-ним? Приховуватися годиться тільки злочину"4. Його цікаві зауваження не втратили актуальності й досі: "Меч правосуддя в наших руках, але притуплювати його ми повинні частіше, ніж загострювати"; "Карайте, але не карайте сліпо. Карайте з користю. Якщо правосуддя зображується з пов'язкою на очах, то треба, щоб розум був його поводирем"1.

Важлива риса інквізиційного кримінального процесу — па-нування теорії формальних (або легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності