Соборне Уложення 1649 року, узагальнивши і всотавши в себе попередній досвід створення правових норм, спирався на:

- судебники;

- книги наказів;

- царські укази;

- думські вироки;

- рішення Земських соборів (велика частина статей була складена по чолобитних голосах собору);

- “Стоглав”;

- литовське і візантійське законодавство;

- новоуказні статті про “розбої і душогубство” (1669 р.), про маєтки і вотчини (1677 р.), про торгівлю (1653 і 1677 р.), що ввійшли в Уложення вже після 1649 року.

У Соборному Укладенні глава держави – цар, визначався як самодержавний і спадкоємний монарх. Усякі дії, спрямовані проти персони монарха, вважалися злочинними і підлягали покаранню.

Уложення містило комплекс норм, які регулювали найважливіші галузі державного управління. Ці норми можна умовно віднести до адміністративного. Прикріплення селян до землі (гл.11 “Суд про селян”); посадская реформа, що змінила положення “білих слобод” (гл.14); зміна статусу вотчини і маєтки (гл.16 і 17); регламентація роботи органів місцевого самоврядування (гл.21); режим в'їзду і виїзду (ст.6) - усі ці міри склали основу адміністративно-поліцейських перетворень.

3. Правове становище населення

за Соборним Уложенням 1649 року

Уложення уперше вводило суворе покарання (аж до страти і тюремного ув'язнення терміном на рік) за поселення в себе селян-утікачів. Винний землевласник повинен був платити по 10 карбованців за кожний рік приховування чужого селянина. (При розрахунку вихідна оцінка складала 4 карбованці "за голову" селянина і 5 карбованців за "глухий" живіт - неописане майно селянина ).

Соборне Уложення складалося з 25 розділів, що включали в себе 967 статей. У ньому були систематизовані на більш високому в порівнянні з попереднім законодавством рівні юридичної техніки правові норми, що діяли і раніше. Крім того, малися і нові правові норми, що з'явилися головним чином під тиском дворянства і чернотяглих посадів. Для зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст глав і статей.

Як кодекс права, Уложення 1649 р. у багатьох відносинах відбило тенденції подальшого процесу розвитку феодального суспільства. У сфері економіки воно закріпило шлях утворення єдиної форми феодальної земельної власності на основі злиття двох її різновидів - маєтків і вотчин.

У соціальній сфері Уложення відбило процес консолідації основних класів - станів, що привело визначеної стабілізації суспільства й у той же час викликало загострення класових протиріч і посилення класової боротьби, на яку безумовно впливало встановлення державної системи кріпосництва. Недарма з XVII ст. відкривається ера селянських воєн.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни, і у повному об’ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у “білі слободи”.

Соборне Уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом,