- судебники;

- книги наказів;

- царські укази;

- думські вироки;

- рішення Земських соборів (велика частина статей була складена по чолобитних голосах собору);

- “Стоглав”;

- литовське і візантійське законодавство;

- новоуказні статті про “розбої і душогубство” (1669 р.), про маєтки і вотчини (1677 р.), про торгівлю (1653 і 1677 р.), що ввійшли в Уложення вже після 1649 року.

У Соборному Укладенні глава держави – цар, визначався як самодержавний і спадкоємний монарх. Усякі дії, спрямовані проти персони монарха, вважалися злочинними і підлягали покаранню.

Уложення містило комплекс норм, які регулювали найважливіші галузі державного управління. Ці норми можна умовно віднести до адміністративного. Прикріплення селян до землі (гл.11 “Суд про селян”); посадская реформа, що змінила положення “білих слобод” (гл.14); зміна статусу вотчини і маєтки (гл.16 і 17); регламентація роботи органів місцевого самоврядування (гл.21); режим в'їзду і виїзду (ст.6) - усі ці міри склали основу адміністративно-поліцейських перетворень.

Цивільне право

У XV – XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо).

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсюдження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про нерухомість набувають законну силу після їх проходження в офіційній інстанції, контроль держави за цією процедурою посилюється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).

Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) земель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.

Зобов’язальне право розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного короткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

До середини XVІ ст. переважною формою укладання договорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в спостерігається тенденція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця. Основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.

При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не допускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі.

Кримінальне право

У Соборному Уложенні розширюється коло питань, які регулюються центральною владою, проводиться певна виражена соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином розуміється не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або селянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душогубство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих видів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, невідокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викрадення майна).

Система покарань ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид покарання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покарання була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язика, таврування) лише розпочинали вводитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості проступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагальний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло