- по-друге, злочинність аналізується у взаємодії, взаємозалежності з іншими явищами та процесами. Вона завжди розглядається в контексті суспільних відносин (політичних, економічних, т. д.);

- по-третє, суттєвим є розгляд кримінологічно значимих явищ в їх русі та змінах, тобто не в статиці, тобто шляхом вивчення минулого, сучасного та прогнозування майбутнього;

- по-четверте, розвиток кримінологічно значимих явищ розглядається як процес, у якому рух носить поступальний характер. Мається на увазі, що рух відбувається не по колу;

- по-п’яте, враховуються і внутрішні суперечності, сторони кримінальних явищ, і зовнішні, тобто суперечності між кримінальними та іншими явищами.

При цьому в кримінології, як і в інших науках, важливо слідувати правилу про співпідання початкового пункту в теорії з початковим пунктом на практиці.

При викладенні питання про предмет та зміст конкретного дослідження більшість авторів розпочинають з вказівки на злочинність. А потім згадують про її причини та умови.

І, здавалося б, кримінолог повинен розпочинати конкретне дослідження з аналізу злочинності. Проте існує інший підхід: злочинність можна проігнорувати, а аналіз її причин розпочати з дослідження суспільства, оскільки злочинність – продукт суспільства. Яке суспільство, така і злочинність. Одні автори відзначали, що злочинність відображає “одну із різновидів явищ соціальної дисфункції”. Інші писали, що злочинність – це всього лише “процес вчинення суспільного небезпечних діянь, які заборонені кримінальними законом під загрозою покарання”. Треті уточнювали, що злочинність – “один із параметрів суспільства, характеризуючи стан соціального організму, розбалансованого його складовими частинами”.

Ці твердження заслуговують уваги у тому відношенні, що автори розглядають злочинність як явище, що породжується суспільством. І це – сильна позиція. Однак при вказаному підході фактично не визнається будь-яка відносна самостійність злочинності, ігноруються питання про її власні закономірності.

Відповіді на ці питання все-таки приводять до висновку про необхідність вивчення самої злочинності.

Але методологія такого дослідження залежить від вирішення ще однієї дилеми. Злочинність, на думку ряду вчених, - абстракція. Реально існують окремі злочини та окремі види злочинів. Логіка роздумів така: злочинність означає вчинення злочинів, а що у результаті вчинення виникає, залежить від багатьох обставин, у тому числі біологічних та інших властивостей людини, зовнішніх умов. Дослідника не цікавить, що саме виникає, його повинен цікавити сам процес вчинення.

Дискусійним є ще одне методологічне питання, що повинно забезпечувати кримінологічне дослідження: це достовірні знання чи “підходні” знання?

На перший погляд, така постановка питання виглядає парадоксальною. Будь-яка наука забезпечує достовірність, надійність результатів дослідження. Інакше про які закономірності може йти мова? В іншому випадку це не наука.

Проте опоненти говорять таке: “Але кримінологія – дисципліна практично вагома, її положення чинить відчутний вплив на ... кримінальне право або говорячи більш загально, на кримінальну політику”. Далі автори говорять про деяку відчуженість кримінології від кримінального права.

При всій складності зазначених теорій необхідно визнати, що вони не дають підстави говорити, що буцімто рекомендації кримінологів можуть випливати, у першу чергу, із вже усталених догм кримінального права і з цієї точки зору кримінологи повинні, перш ніж що-небудь запропонувати, думати чи підходять ці рекомендації під відповідні догми.

Таким же чином висновки та рекомендації кримінологів нерідко заперечують на тій підставі, що вони суперечать пануючій ідеології та політиці. Проте їх ігнорування буде пов’язано з подальшим ростом злочинності.

Життя та злочинність постійно змінюються і догми, які сформовані в один період, при неповних знаннях про закономірності злочинності бувають небезпечні в нових умовах, не говорячи вже про те, що кримінолога завжди при небажаних його висновках та рекомендаціях, можна звинуватити у хибній світоглядній позиції.

Викладене проте не означає допустимості ігнорування раніше сформульованих теоретичних положень, висновків, закономірностей, які вивчаються кримінальним правом та іншими науками. Серед методів дослідження не випадково, як вважають окремі вчені, важливе місце займають загальнонаукові, які опираються на солідну теоретичну базу.

3. Застосування в кримінології загально-наукових

методів.

Кримінологічне дослідження – це один із видів соціального дослідження в його широкому розумінні. Воно здійснюється з використанням всіх методів дослідження суспільних явищ.

При цьому враховуються особливості предмета та змісту кримінології.

Використовуються такі загальнонаукові методи пізнання:

1) рух від абстрактного до конкретного;

2) гіпотеза;

3) системно-структурний аналіз;

4) історичний метод;

5) порівняння;

6) динамічно-статистичний метод.

Метод руху пізнання від абстрактного до конкретного.

Цей метод передбачає певний рівень теоретичної підготовки дослідника, висунення гіпотез, використання теоретичних понять та уявлень, абстрактне мислення. Тут важливо мати на увазі два моменти:

Перший – це те, що теоретична, методична озброєність визначає об’єм, глибину пізнання та його шляхи. Не вдається сформулювати наково-обгрунтовані положення тому, хто не оволодів теорією кримінології та виходить лише з буденних уявлень про злочинність.

Інший бік проблеми полягає у тому, що потрібно постійно пам’ятати про недостатність знань про явище “злочинність” та про процеси, що її породжують та обумовлюють. Тому в процесі дослідження кримінологу важливо бути “відкритою системою” і не прагнути “вкладати” нові дані в ті теоретичні уявлення і схеми, які вже є в науці.

Гіпотеза.

Вона дає напрямок пошуку, акцентує увагу дослідника на тих чи інших моментах дійсності, дозволяє цілеспрямовано вести вивчення.

Гіпотеза, по-перше, повинна відповідати встановленим в кримінології науково-обгрунтованим положенням; по-друге, характеризуватись обгрунтованою вірогідністю відповідного припущення.

Звідси випливає, що не будь-яке припущення може бути гіпотезою. Під гіпотезою розуміють таке припущення, яке заслуговує того, щоб його перевірили.

Висунення, формування