- вiдсутнiсть знань кримiнально-процесуального та кримiнального законодавства;

- зловживання в окремих випадках службовим положенням осiб, якi ведуть розслiдування ( наприклад, отримання хабара , задоволення прохань знайомих,родичiв i т.д.).

Бiльшiсть iз перерахованих вище причин мають мiсце i в наш час.

Закiнчення досудового слiдства закриттям кримiнальної справи слiд розглядати як заключну частину розслiдування кримiнальної справи. Змiст цiєї частини складає вирiшення ряду важливих питань, якi конкретизуються в наступних процесуальних дiях:

- аналiз та оцiнка зiбраних по справi доказiв у їх сукупностi з точки зору їх достатностi для висновку про неможливiсть продовжити розслiдування у зв'язку з наявнiстю однiєї з обставин,передбачених законом як пiдстави до закриття справи;

- систематизацiя i належне оформлення матерiалiв кримiнальної справи;

- винесення постанови про закриття кримiнальної справи;

- вирiшення всiх питань,якi витiкають iз рiшення про закриття справи;

- повiдомлення про закриття кримiнальної справи заiнтересованим особам [7].

Аналiзуючи i оцiнюючи всi зiбранi по справi докази,перш за все слiд звернути увагу на дотримання слiдчими вимог ст.22 КПК України, в якiй закрiплено принцип всебiчного, повного i об'єктивного дослiдження справи. Достатнiсть доказiв для висновку про неможливiсть продовжувати розслiдування у зв'язку з наявнiстю однiєї з пiдстав для закриття справи, без врахування вимог ст. 22 КПК не дає права прийняти рiшення про її закриття.

До заключноi частини досудового розслiдування при закриттi справи, слiд також вiднести дiї по вирiшенню скарг. Вченi висловлювали рiзнi точки зору з приводу цього питання [10,11,12].

Деякi автори вважають , що процесуальна дiяльнiсть прокурора по контролю за законнiстю i обгрунтованiстю закриття справи виходить за рамки поняття закiнчення досудового слідства [7]. На нашу думку, до закiнчення строкiв оскарження рiшення про закриття справи,питання про набрання постановою чинностi по сутi залишається вiдкритим.

Особи,яким закон надає право оскаржити рiшення про закриття справи, подаючи скаргу,вступають з прокурором,суддею в кримiнально-процесуальнi правовiдносини, якi породжують права i обов'язки. Цi правовiдносини виникають тiльки у зв'язку з прийняттям рiшення про закриття справи. Тому, дiї всiх суб'єктiв кримiнально-процесуальної дiяльностi, пов'язанi з оскарженням кiнцевого рiшення по справi, слiд вiднести до заключної частини досудового розслiдування.

Важливим питанням,яке до цього часу не вирiшено в кримiнально-процесуальному законодавствi,є питання набрання постановою про закриття справи чинностi. До КПК України слiд ввести норму, що стосується виконання рiшень, передбачених у постановi про закриття справи. Вбачається, що всi рiшення слiд виконувати лише пiсля закiнчення строкiв оскарження передбачених в ч.1ст.215 та ч.1ст.236 iз значком 5 КПК. Так, ч.1 ст.214 КПК передбачено, що слiдчий в постановi зазначає рiшення про скасування запобiжного заходу i заходiв по забезпеченню цивiльного позову та можливої конфiскацiї майна,а також рiшення в питаннi про речовi докази.Якщо вiдразу пiсля винесення постанови про закриття справи,виконати всi вищевказанi рiшення,а прокурор або суддя в подальшому приймуть обгрунтоване рiшення про скасування постанови,можуть виникнути негативнi наслiдки, якi суттєво вплинуть на розслiдування справи (будуть знищені речовi докази, обвинувачений зникне, вiдбудеться вiдчудження майна, яке пiдлягає конфiскацiї i т.д.).

В юридичнiй лiтературi зустрiчаються рiзнi означення термiну закриття кримiнальної справи.

Жогiн Н.В.та Фаткуллін Ф.Н. вважають, що закриття кримiнальної справи-процесуальний акт, який виражає рiшення уповноваженої на те посадової особи про вiдсутнiсть необхiдних для кримiнального судочинства передумов i про вiдмову вiд подальшого його ведення.

Автори вважають,що органи досудового розслiдування виходять з висновку про вчинення особою злочину який інкремінується, але не приймають будь-якого офiцiйного рiшення про визнання його винуватим, оскiльки не можуть пiдмiнити судовi заклади [13].

На думку Давидова П.М та Мирського Д.Я. закриття кримiнальної справи - це кримiнально-процесуальна дiя органiв дiзнання,слiдчого, прокурора, суду, яка здiйснюється у порядку, передбаченому законом.

Нею завершується дiяльнiсть по збиранню доказiв i встановленню фактiв [10].

Дубинський А.Я.вказував,що закриття кримiнальної справи являє собою заключний етап розслiдування, на якому уповноважений державою орган(слiдчий,орган дiзнання,прокурор)пiдводить пiдсумок проведеної по справi роботи,аналiзує i оцiнює сукупнiсть зiбраних доказiв i, на їх основi формулює в постановi висновок про неможливiсть подальшого провадження у зв'язку з наявнiстю передбачених законом обставин, а також вирiшує всi питання, якi випливають iз прийнятого рiшення по сутi справи.

Закриття справи є юридичним актом, який усуває правомочнiсть органу, який закриває справу, по розслiдуванню обставин, за якими прийняте рiшення, i який породжує право заiнтерисованих осiб на оскарження [7,14].

2.Класифікація підстав до закриття кримінальної справи

У кримiнально -процесуальнiй лiтературi пiдстави до закриття кримiнальної справи класифiкуються за рiзними ознаками.

Так,Строгович М.С. дiлить всi пiдстави на такi, що тягнуть за собою закриття справи обов'язково та, якi дають право закрити справу [19], а Дубинський А.Я. систематизує пiдстави, враховуючи тi безпосереднi причини, якi зумовлюють закриття розпочатого провадження [14].

В пiдручнику "Кримiнальний процес України" всi пiдстави до закриття справи класифiкуються на реабiлiтуючi та нереабiлiтуючi [1].

Такої ж класифiкацiї дотримується i Лукашевич В.З.[20].

Вбачається, що найбiльш доцiльно систематизувати пiдстави в залежностi вiд положення особи пiд час закiнчення провадження по кримiнальнiй справi,що має досить суттєве практичне значення.У зв'язку з цим,найчастiше пiдстави до закриття кримiнальної справи подiляються на реабiлiтуючi та нереабiлiтуючi, але в юридичнiй лiтературi вiдсутня єдина позицiя щодо визначення їх кола. Автори пiдручника "Кримiнальний процес України" вiдносять пiдстави,вказанi в п.п.1,2 ч.1 ст.6 та в ч.2 ст.213 КПК до реабiлiтуючих,а всi iншi- до нереабiлiтуючих [1].

Ковальов В.А. нереабiлiтуючими вважає лише пiдстави, вказанi в п.п.3,4,8 ч.1 ст.6 та в ст.ст.7-10 КПК [8]. Iснують i iншi думки по цьому питанню [21,22,23].

Термiн "реабiлiтацiя" походить вiд латинського слова rehabilitetio-вiдновлення.В юридичному енциклопедичному словнику пiд реабiлiтацiєю розумiється поновлення в правах осiб,