По-перше, вимагає уточнення сам характер обвинувачення, з підстав і відносно якого і здійснюється кримінальне судочинство. Існую-че тепер формулювання суперечить суті прокурорського нагляду, хоча фактично він здійснюється і в кримінальному судочинстві.

Суть питання полягає не стільки в тому, що прокурор як пред-ставник вищого нагляду за законністю, в тому числі і за законніс-тю обвинувачення, не повинен сам займатися цією діяльністю. Раніше вже зазначалось, що прокурор може включитись в проце-суальну діяльність з метою отримання детальної інформації про її хід, що забезпечує оптимальні можливості для оцінки її закон-ності. Тому його діяльність є формою активного здійснення на-гляду. Головне полягає в тому, що правосуддя в Україні здійснюєть-ся тільки судом. Звідси виходить принципове положення про те, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєні злочину, а також бути підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і у відповідності з законом, причому вирок є єди-ним актом, що виноситься судом від імені держави. Тільки в ньо-му знаходить свій вираз ставлення держави до особи, що вчинила злочин. До вступу вироку в законну силу обвинувачений, підсудний державою ще не обвинувачуєть-ся і обвинувачуватись не може. Розгляд справи в суді проводиться тільки відносно обвинувачених і по тому обвинуваченню, по яко-му вони віддані до суду. А це обвинувачення формулюється слідчим (органом дізнання) від його імені і тому носить публічний, а ніяк не державний характер. А тому і в судовому розгляді є публічне а не державне обвинувачення.

Як вважають деякі вчені, із Закону України «Про прокурату-ру» та кримінально-процесуального законодавства, на мою думку, термін обвинувачення повинен бути виключений і замінений на поняття «публічне обвинувачення», тим самим будуть чітко виз-начені три рівні обвинувальної діяльності: приватне обвинува-чення, публічне і державне (судове). Але навіть така суттєва поправка не здатна принципово виправити схему організації про-курорського нагляду за законністю кримінального судочинства.

Крім того, залишається відкритим питання про те, хто пови-нен підтримувати публічне обвинувачення. Цю функцію може виконувати прокуратура або інший соціальний орган. Поки ж доводиться задовольнятися діяльністю прокурора в криміналь-ному судочинстві, побудованій на дачі ним в кінцевому рахун-ку висновку про законність чи незаконність обвинувачення, по якому обвинувачений був відданий до суду, а також думка щодо можливої міри покарання.

На думку А.Бойкова, прокурор-обвинувач повинен першим допитати підсудного, потерпілого, свідків, експертів, оскільки вони в суді є з ініціативи прокурора і з метою обґрунтування обвинувачен-ня, на якому буде наполягати прокурор Бойков А. Про перспективи судової реформи. –М., 1998. – С.18.

Є й інша, протилежна точка зору. Так, М.Н.Маршунов вва-жає, що водночас прокурор — орган нагляду за законністю — не стає на позицію обвинувачення і, звичайно, не повинен до-питувати першим викликаних осіб Маршунов М.Н. Прокурорско-надзорное право. – С.-Петербург, 1991. – С.92-93.. Тому в рамках концепції статусу прокурора як органу нагляду за законністю представ-ляється необхідним зберегти існуючий порядок в цілому з ура-хуванням необхідних уточнень і реформувати його в інших ви-падках, причому з одним важливим доповненням: прокурору повинно бути надано право задавати питання підсудному, по-терпілому та іншим учасникам процесу в будь-який момент допиту, в тому числі і допиту судом, оскільки, виступаючи як орган нагляду, він не повинен бути пов'язаний з вирішенням функцій інших учасників процесу. Стримуючим від зловжи-вань цим правом фактором повинні виступати швидше мо-ральні засади правової діяльності, в даному випадку в суді, вказуючи, зокрема, підкреслено шанобливе ставлення до суду, а не до приписів процесуального закону.

Таким чином, в законодавстві про прокурорський нагляд, і перш за все в процесуальному законодавстві, повинен більш послідовно висвітлюватись статус прокурора. У зв'язку з цим необхідні відповідні корективи закону.

Реорганізований на такій правовій основі прокурорський на-гляд буде дійсно наглядом, а не обвинувальною діяльністю, до якої зводиться роль прокурора в суді по кримінальних справах.

Тим самим і інститут прокурорсько-наглядового права, що визначає умови і порядок діяльності прокурорів по нагляду за виконанням законів, при розгляді справ у судах набуває послідов-ного і закінченого виду.

Одним з дискусійних питань в теорії обвинувачення є пи-тання про процесуальне становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту й другу функції водночас. В умовах демократизації суспіль-ства і реалізації ідей про докорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має велике практичне значення.

У кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього питання. Одна група вчених розглядає про-курора в процесі лише як обвинувача, сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді є не що інше, як одна з функцій нагляду за законністю Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. – М., 1951. –С.18.

На думку вчених, прокурор у стадії судового розгляду кримі-нальних справ займає подвійне становище: є не лише сторо-ною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесу-ального становища прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві процесуальні функції: обвинувачення і нагляду за законністю.

Численна група вчених додержується погляду, що прокурор виступає в суді завжди як представник органу найвищого нагляду за точ-ним виконанням законів, не зв'язаний односторонніми інте-ресами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчас-но вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися. Підтримання державного