ва вiдносно такої особи пiдлягає закриттю за п.2 ч.1 ст.6 КПК у

зв'язку з вiдсутнiстю у дiяннi складу злочину.Так,судова колегiя в

кримiнальних справах Верховного Суду України зазначала: " Як вста-

новлено в судовому засiданнi, Ч. добровiльно заявила в прокуратурi

про те, що має намiр дати хабара Т. У зв'язку з тим, що ця заява бу-

ла зроблена до дачi хабара, органи попереднього слiдства обгрунтова-

но вiдмовили у порушеннi кримiнальної справи щодо Ч. за п.2 ст.6

КПК, тобто за вiдсутнiстю у її дiях складу злочину"[154].

Носiння, зберiгання, придбання або збут зброї (крiм гладко-

ствольної мисливської), бойових припасiв або вибухових речовин в

Українi допускається тiльки при наявностi вiдповiдного дозволу.Вчи-

нення вищевказаних дiй без вiдповiдного дозволу передбачає

кримiнальну вiдповiдальнiсть за статтею 222 КК України.

Частиною 2 цiєї статтi передбачено: "Особа,яка добровiльно зда-

ла вогнестрiльну зброю, бойовi припаси або вибуховi речовини, що

зберiгалися у неї без вiдповiдного дозволу, звiльняється вiд

кримiнальної вiдповiдальностi."

Добровiльною здачею визнається здача вогнестрiльної зброї, бойо-

вих припасiв i вибухових речовин, коли особа мала можливiсть i далi

їх зберiгати, але по своїй волi прийняла рiшення здати вказанi пред-

мети та речовини органам влади.

Пiдстави вказанi в ч.2 ст.56, ч.3 ст.170 та ч.2 ст.222 слiд зас-

тосовувати тiльки у випадках, коли вина особи у вчиненнi протиправ-

них дiянь, передбачених вищевказаними статтями КК України, безпереч-

но доведена.Особа, яка звертається з вiдповiдною заявою в органи

108

влади або особа, вiдносно якої мало мiсце вимагательство хабара,уже

вчинила протиправне дiяння, в якому мiстяться всi ознаки складу зло-

чину. Тому законодавець не виводить вчинене дiяння за рамки сус-

пiльно небезпечного, а тiльки звiльняє особу вiд кримiнальної

вiдповiдальностi,у зв'язку з наявнiстю певних умов,передбачених чин-

ним кримiнальним законодавством.У зв'язку з цим, на наш погляд,

пiдстави до закриття кримiнальної справи передбаченi ч.2 ст.56,ч.3

ст.170 та ч.2 ст.222 КК України слiд вважати нереабiлiтуючими.

Закриваючи кримiнальнi справи за вищевказаними статтями, слiдчi

взагалi не посилаються на норми кримiнально-процесуального кодексу

України, а тiльки на норми матерiального права або посилаються на

статтю 5 КПК.

Порядок провадження в кримiнальних справах визначається

кримiнально-процесуальним законодавством.Тому в юридичнiй лiтературi

неодноразово вказувалось, що недопустимо при прийняттi рiшення про

закриття справи посилатися тiльки на норми матерiального права

[155-156].Посилання на статтю 5 КПК України,якою встановлюється недо-

пустимiсть притягнення як обвинуваченого iнакше,нiж на пiдставах i в

порядку, встановлених законом, на наш погляд, не вiдповiдає сутi

рiшення,яке приймається.Стаття 5 КПК мiстить в собi принципове поло-

ження кримiнального процесу i не визначає пiдстав та порядку закрит-

тя кримiнальної справи.Посилання на пiдстави до закриття

кримiнальної справи, передбаченi статтею 213 КПК України, в даному

випадку, недопустиме, тому що не вiдповiдає правилам застосування

кримiнально-процесуального законодавства за аналогiєю.

Ми вважаємо, що до КПК України слiд внести змiни, якими визначи-

ти кримiнально-процесуальну пiдставу до закриття кримiнальної спра-

109

ви у випадках, передбачених ч.2 ст.56,ч.3 ст.170,ч.2 ст.222

Кримiнального кодексу України.

Рiзнi пiдходи до тлумачення принципу здiйснення правосуддя вик-

лючно судами, породжували i породжують суперечки щодо можливостi

визнання особи винуватою у вчиненнi злочину пiд час досудового про-

вадження i закриття кримiнальних справ за нереабiлiтуючими пiдстава-

ми.

Декiлька поколiнь юристiв пiднiмають питання, якi стосуються ви-

ни i невинуватостi, а це питання i досi залишається вiдкритим

[157-168].

Необхiднiсть залишення iнституту закриття кримiнальних справ за нереабiлiтуючими пiдставами пiдтримували i пiдтримують досить значна частина юристiв.

Серед аргументiв, якi висуваються на користь цього iнституту,

можна видiлити три основнi аргументи,а саме:

-констатацiя вини особи пiд час попереднього розслiдування i

вiдповiдно закриття справи за нереабiлiтуючими пiдставами не супере-

чить принциповим положенням чинного законодавства;

-закриття кримiнальної справи за нереабiлiтуючими пiдставами є

проявом гуманного ставлення до людини;

-органи попереднього розслiдування мають можливiсть належно

оцiнити докази i прийняти вiрне рiшення.

Так, професор Дубинський А.Я. вказував: "Сказане про право орга-

ну розслiдування констатувати вину особи у постановi про закриття

кримiнальної справи нi в якiй мiрi не є в протирiччi з наведеним ви-

ще принциповим положенням........... кримiнального процесу про те,

що нiхто не може бути визнаним винуватим у вчиненнi злочину i пiдда-

110

ний кримiнальному покаранню iнакше як за вироком суду."[9].

Заблоцький Б.Г. вважає, що констатацiя в обвинувальному виснов-

ку факту винуватостi конкретних осiб у вчиненнi злочину веде до

бiльш серйозних для обвинуваченого наслiдкiв, нiж при закриттi спра-

ви за нереабiлiтуючими пiдставами. По вiдношенню до обвинувачених в

цих випадках, зберiгається попереднiй або обирається новий за-

побiжний захiд, їм загрожує вiддання до суду i можливiсть засуджен-

ня iз застосуванням кримiнального покарання, тодi як iз закриттям

кримiнальних справ участь винуватих у кримiнально-процесуальнiй

дiяльностi закiнчується i їх чекає застосування заходiв громадсько-

го впливу... З позицiї охорони iнтересiв особи навряд чи буде

доцiльно встановлювати тiльки судовий порядок звiльнення вiд

кримiнальної вiдповiдальностi, так як подiбна турбота може поверну-

тися проти iнтересiв особи [114].

До таких, або приблизно таких висновкiв приходить бiльшiсть ав-

торiв, якi вiдстоюють iнститут закриття кримiнальної справи за не-

реабiлiтуючими пiдставами.

На нашу думку, визнання особи винуватою у вчиненнi злочину на

стадiї досудового слiдства суперечить Конституцiї України. Статтею

62 Конституцiї передбачено, що особа вважається невинуватою у вчи-

неннi злочину i не може бути пiддана кримiнальному покаранню,доки її

вину не буде доведено в законному порядку i встановлено обвину-

вальним вироком суду. В цiй нормi закрiплене виключне право суду на

визнання особи винуватою у вчиненнi злочину.

В ч.2 та ч.3 ст.62 Конституцiї законодавцем закрiплено основнi

положення, якi становлять головний змiст i роль презумпцiї невинува-

тостi, а саме: нiхто не зобов'язаний доводити свою невинуватiсть у

111

вчиненнi злочину; обвинувачення не може грунтуватися на доказах,

отриманих незаконним шляхом,а також на припущеннях; усi сумнiви що-

до доведеностi вини особи тлумачаться на її користь. Таким чином

статтю 62 Конституцiї слiд трактувати з позицiї "класичної" пре-

зумпцiї невинуватостi, у вiдповiдностi з якою учасник судового спо-

ру вважається добросовiсним, поки iншого не доведено, вiдповiдно об-

винувальний вирок суду є єдиним правомiрним актом, що констатує