виступаючи як орган нагляду, він не повинен бути пов'язаний з вирішенням функцій інших учасників процесу. Стримуючим від зловжи-вань цим правом фактором повинні виступати швидше мо-ральні засади правової діяльності, в даному випадку в суді, вказуючи, зокрема, підкреслено шанобливе ставлення до суду, а не до приписів процесуального закону.
Таким чином, в законодавстві про прокурорський нагляд, і перш за все в процесуальному законодавстві, повинен більш послідовно висвітлюватись статус прокурора. У зв'язку з цим необхідні відповідні корективи закону.
Реорганізований на такій правовій основі прокурорський на-гляд буде дійсно наглядом, а не обвинувальною діяльністю, до якої зводиться роль прокурора в суді по кримінальних справах.
Тим самим і інститут прокурорсько-наглядового права, що визначає умови і порядок діяльності прокурорів по нагляду за виконанням законів, при розгляді справ у судах набуває послідов-ного і закінченого виду.
Одним з дискусійних питань в теорії обвинувачення є пи-тання про процесуальне становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту й другу функції водночас. В умовах демократизації суспіль-ства і реалізації ідей про докорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має велике практичне значення.
У кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього питання. Одна група вчених розглядає про-курора в процесі лише як обвинувача, сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді є не що інше, як одна з функцій нагляду за законністю.
На думку вчених, прокурор у стадії судового розгляду кримі-нальних справ займає подвійне становище: є не лише сторо-ною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесу-ального становища прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві процесуальні функції: обвинувачення і нагляду за законністю.
Численна група вчених додержується погляду, що прокурор виступає в суді завжди як представник органу найвищого нагляду за точ-ним виконанням законів, не зв'язаний односторонніми інте-ресами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчас-но вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися. Підтримання державного обви-нувачення в суді, на їх думку, лише одна з форм здійснення цього нагляду.
Суперечливий характер суджень про процесуальне станови-ще прокурора в судовому розгляді має свої причини. Як слуш-но зазначає М.Тутишкін, «аналізуючи їх, неважко помітити, що більшість авторів правове становище прокурора пов'язу-ють з його процесуальними функціями. І виходить — яка функція, таким і є процесуальне становище. А деякі вчені угледіли в його діяльності одночасно дві функції: обвинува-чення і нагляду. Це дозволило зробити висновок про двоєди-не процесуальне становище прокурора».
На мою думку, твердження, що прокурор порад з функцією підтримання обвинувачення водночас при розгляді справ у суді ще наділений і функцією нагляду за законністю суперечить кон-ституційним принципам про незалежність суду. Що ж до повноважень прокурора при розгляді справи в суді — вважає Є.Смоленцев, — то він ніяким правом нагляду за діяльні-стю суду не може бути наділений. Таке право суперечить усім принципам правосуддя, обмежує верховенство і незалежність суду.
Право прокурора в судовому процесі має бути рівним до пра-ва захисника. Лише за такої умови наш процес буде справді змагальним. Змагальність — це найважливіший принцип пере-вірки доказів і спосіб відшукання істини в справі, а рівність прав учасників судового розгляду у поданні і дослідженні до-казів, заяв, клопотань є правовою основою реалізації цього де-мократичного принципу.