Суб’єктивна сторона злочину

З метою глибокого дослідження злочину, правильного формування його ознак в науці кримінального права прийнято розрізняти структуру злочину, яка складається з чотирьох елементів, а саме: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину.

Суб’єктивна сторона злочину – це обов’язковий елемент складу злочину, що характеризує психічну діяльність особи (свідомість та емоційно-вольову сферу) і виявляється у вчиненому нею злочині [юр енц.]. Це внутрішня сторона діяння, тобто психічне ставлення особи до вчинення суспільно небезпечного діяння і його наслідків. До ознак суб’єктивної сторони складу злочину належать вина, мета та мотив злочину.

Стаття 62 Конституції України передбачає, що „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. З даного положення Основного Закону випливає, що основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Діє принцип: без вини немає відповідальності.

Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих наслідків (інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій (бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали, байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини). Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С. 75-76.

Саме в залежності від інтелектуального та вольового змісту психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння вина поділяється на умисну і необережну. Терміни “умисний та необережний злочини” законодавчо закріплені в КК України і міцно увійшли в лексикон науки кримінального права, слідчої та судової практики. Про будь-які інші форми вини – окрім умислу та необережності ні в одному з законодавчих актів або науковій роботі не згадується. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев: Наукова думка, 1978. – С.62..

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема, форма вини визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного; визначає кваліфікацію злочину; враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування тощо [коментар 78].

Найбільш поширеною формою вини є умисел. Юридична енциклопедія визначає умисел як „одну з форм вини у праві, яка полягає у специфічному вияві свідомості й волі особи у вчинюваному нею правопорушенні”[юр енц]. Стаття 24 Кримінального кодексу України поділяє умисел на прямий та непрямий. Зі змісту даної статті випливає, що умисел можна визначити наявністю трьох ознак:

Усвідомлення особою суспільної небезпеки діяння.

Передбачення суспільно небезпечних наслідків такого діяння.

Бажання настання таких наслідків або свідоме припускання їх настання.

Саме за третьою ознакою законодавець розділяє прямий та непрямий умисел. При прямому умислі вольовий момент полягає у бажанні настання суспільно небезпечних наслідків діяння, а при непрямому – свідомим припущенням їх настання. Різниця полягає в тому, що в першому випадку воля особи є активною щодо наслідків, а в другому – пасивною, оскільки наслідки – це побічний результат злочинного діяння винного, спрямований на досягнення іншої мети.

Особливою формою психічного ставлення особи до насталих злочинних наслідків є необережність. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

На відміну від умисних злочинів, при вчиненні яких злочинний наслідок свідомо завдається суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності суб’єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб’єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наставших наслідків. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 8-9.

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Так, якщо особа, чистячи зброю, необережно вистрелила, і при цьому ніхто не постраждав, то не виникає питання про її кримінальну відповідальність. Кримінальна відповідальність при необережній вині настає лише за скоєний злочин.

Стаття 9 КК зазначає: “Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.” Див. Ст.9 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С. 27.

Таким чином, закон визначає два види необережної вини:

а)злочинна самовпевненість;

б) злочинна недбалість.

Злочинна самовпевненість характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент) і легковажно розраховує їх відвернути (вольовий момент) (при цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння: невідповідність його закону, службовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком,