Слід зазначити, що відповідно до ст. 3 Закону амністія не застосовується:

б) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі;

в) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення
умисних тяжких та (або) особливо тяжких злочинів;

г) до осіб, яких засуджено за злочини проти основ національної безпеки України, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.

д) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, крім зазначених у пункті "г", які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Крiм того,Законом про амнiстiю можуть бути визначенi й iншi категорiї осiб, на яких амнiстiя не поширюється.

У зв’язку з зазначеним можна зробити висновок, що законодавець, приймаючи акт про амнiстiю, встановлює особливi умови щодо застосування i незастосування амнiстiї, якi, в переважнiй бiльшостi, вiдносяться до особи, що вчинила злочин. Тому, закриття справи за п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК, якщо не встановлена особа яка вчинила злочин, суперечить чинному законодавству.

Деякі автори вважають, що при застосуваннi акту амнiстiї вина особи у вчиненнi злочину може бути не встановленою, що вирiшення питання про вину у даному разi не є обов'язковим [44, с.49].

З цим важко погодитись, тому, що дiяння , яке пiдпадає пiд акт амнiстiї, обов'язково повинно мiстити в собi всi ознаки злочину.

Верховна Рада, приймаючи закон про амнiстiю, тим самим визнає, що на громадяниновi, який вчинив суспiльно небезпечне дiяння, лежить кримiнально-правовий обов'язок вiдповiдати за нього. Але законодавець прощає його, звiльняючи вiд кримiнальної вiдповiдальностi.

Тому обов'язковими умовами закриття кримiнальної справи, за данною пiдставою, є притягнення особи як обвинуваченого та заперечення обвинуваченого проти цього рiшення. Такi умови направленi на забезпечення права обвинуваченого оспорювати обвинувачення та вимагати виправдання через суд.

Амнiстiя не анулює складу злочину,тобто не виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть. Вона тiльки звiльняє осiб, якi вчинили цi злочини, вiд кримiнальної вiдповiдальностi, а також повнiстю або частково від покарання, передбачає замiну призначеного судом покарання на більш м'яке, зняття судимостi.

На етапі досудового слiдства можуть застосовуватись тiльки тi норми акту амнiстiї, якi повнiстю звiльняють особу вiд кримінального покарання. Лише посилаючись на такi норми,можна закрити кримiнальну справу за ч. 4 ст. 6 КПК України.

Статтею 4 Закону України " Про застосування амнiстiї в Українi" встановленi межi застосування амнiстiї,а саме:

- амнiстiя застосовується тiльки вiдносно тих злочинiв, якi були вчиненi до прийняття акту.У виняткових випадках, з метою припинення суспiльно небезпечних групових проявiв, чиннiсть амнiстiї може бути поширена на дiяння, вчиненi до певної дати пiсля оголошення амнiстiї, за умови обов'язкового виконання до цiєї дати вимог, передбачених у законi про амнiстiю. Вiдносно злочинiв, якi вчиненi пiсля прийняття акту, амнiстiя не дiє. У вiдповiдностi зі ст. 89 КПК при обчисленнi строкiв не береться до уваги той день i та година, вiд яких починається строк. Тому строк незастосування амнiстiї починається з нуля годин доби, яка слiдує за днем її прийняття. Звiдси можна зробити висновок, що злочини вчиненi в день прийняття акту амнiстiї пiдпадають пiд його дiю.

- як зазначалось вище, справа закривається, якщо амнiстiєю передбачено повне звiльнення вiд покарання, а якщо акт передбачає зменшення покарання, справа закриттю не пiдлягає.

Закон про амнiстiю, за винятком законiв про умовну амнiстiю,Верховна Рада може приймати не частiше одного разу протягом календарного року.

Чинним кримiнально-процесуальним законодавством України передбачено закриття кримiнальної справи щодо померлого, за винятком випадкiв, коли провадження в справi є необхiдним для реабiлiтацiї померлого або вiдновлення справи щодо iнших осiб за нововиявленими обставинами (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК).

Законодавець не пов'язує акт закриття справи в даному випадку iз притягненням особи як обвинуваченого. Iз тексту п. 8 ч. 1 ст. 6 вбачається, що кримiнальна справа пiдлягає закриттю, якщо до винесення вироку наступила смерть пiдозрюваного, обвинуваченого, пiдсудного або особи, що в майбутньому могла бути притягнута як обвинувачений.

Кримiнально-процесуальним законом не передбачено на протязi якого строку, пiсля встановлення смертi особи, повинна бути закрита кримiнальна справа. Цей строк залежить вiд фактичної наявностi у справi доказiв того, що злочин дiйсно мав мiсце i був вчинений померлим, складностi здобуття таких доказiв, кiлькостi вчинених злочинiв та iнших обставин.

Не виключено, що строки розслiдування таких кримiнальних справ можуть продовжуватись до трьох i бiльше мiсяцiв.

В лiтературi звертається увага на те, що пiдстава вказана в п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК є нереабiлiтуючою, тому слiдчий зобов'язаний зiбрати таку кiлькiсть доказiв, яка б беззаперечно доводила винуватiсть померлої особи. При необхiдностi слiд провести обшуки по мiсцю де проживав померлий, виїмки, iншi слiдчi дiї.

Виявленi та вилученi предмети, грошi, цiнностi можуть бути приєднаними до справи, як речовi докази.

В. Ковалев висловлював думку, що дослiдження пiд час кримiнального судочинства питання про належнiсть майна вилученого в особи яка померла, є недопустимим [10].

Частиною 1 ст.81 КПК України передбачено, що питання про речовi докази вирiшується постановою слiдчого, прокурора про закриття справи. При цьому, грошi, цiнностi та iншi речi, якi були об'єктом злочинних дiй, повертаються їх законним володiльцям, а якщо їх не встановлено, то цi грошi, цiнностi та речi переходять у власнiсть держави; грошi, цiнностi та iншi речi, нажитi злочинним шляхом, передаються в дохід держави. Для правильного вирiшення даного питання слiдчий зобов'язаний дослiдити питання про належнiсть вилученого майна. Тiльки в тому випадку, коли виникає суперечка про належнiсть речей, що